Глава 43. Постріли

Запізнитися цього разу він не мав права.

Автомобіль різко звернув на вузьку дорогу, здіймаючи хмари пилу.

Попереду вже чітко виднілася стара оранжерея.

Біля неї стояв чорний позашляховик.

— Тільки б устигнути...

Тим часом двоє чоловіків швидко наближалися до входу.

Олена зробила ще один крок назад.

У її очах уперше з'явився справжній страх.

— Забирайся звідси, Вікторіє! — вигукнула вона.

— А ти?

— Іди!

Але було вже пізно.

Один із чоловіків дістав зброю.

— Ніхто нікуди не піде.

Вікторія завмерла.

Її серце шалено калатало.

Другий чоловік дістав пластикові стяжки.

— Забираємо обох.

Олена різко похитала головою.

— Ми так не домовлялися!

— Плани змінилися.

— Хто змінив?

Чоловік лише холодно усміхнувся.

— Не став зайвих запитань.

У цей момент за вікнами почувся різкий скрип гальм.

Макар.

Він вискочив із машини й, побачивши озброєного чоловіка, голосно крикнув:

— Поліція вже їде! Киньте зброю!

Незнайомці різко обернулися.

На кілька секунд усі завмерли.

А потім пролунав постріл.

Куля влучила в металеву конструкцію оранжереї, обсипавши всіх уламками скла.

Вікторія інстинктивно прикрила голову руками.

— На підлогу! — крикнув Макар.

Він кинувся вперед.

Другий чоловік схопив Вікторію за руку, намагаючись затягнути до автомобіля.

— Відпусти її!

Макар із силою відштовхнув нападника.

Між ними зав'язалася коротка, жорстка боротьба.

Олена тим часом вихопила з рук іншого чоловіка пістолет.

— Досить!

Її голос лунав так різко, що всі на мить завмерли.

Вона тримала зброю тремтячими руками.

— Я не дозволю вам її чіпати!

Нападник недовірливо подивився на неї.

— Ти серйозно вирішила перейти на їхній бік?

— Я не була згодна на це!

Саме цієї миті вдалині почувся звук поліцейських сирен.

Нападники переглянулися.

— Відходимо!

Один із них різко сів за кермо.

Інший, відступаючи, зірвав із руки рукавичку.

На зап'ясті чітко виднівся татуювання у вигляді змії, що обвивала кинджал.

Макар запам'ятав його.

За секунду чорний автомобіль із ревом двигуна зник за воротами.

На території запала тиша.

Вікторія стояла, не вірячи, що все закінчилося.

Макар швидко підійшов до неї.

— Ти не поранена?

Вона лише похитала головою.

А потім, більше не стримуючи емоцій, зробила те, чого сама від себе не очікувала.

Вона міцно обійняла його.

Макар завмер лише на мить.

Потім обережно обійняв її у відповідь.

Він заплющив очі, відчуваючи, як шалено калатає її серце.

І зрозумів, що відпустити її буде набагато важче, ніж будь-коли раніше.

За кілька метрів від них мовчки стояла Олена.

У її очах блиснули сльози.

Вона тихо прошепотіла:

— Пробачте... Ви ще не знаєте, від кого вас насправді треба рятувати...