Глава 42. Стара оранжерея

— Сергію! — гукнув він начальника охорони.

Той саме виходив із сусіднього приміщення.

— Так, Макаре Сергійовичу?

— Потрібна машина. Негайно.

— Що сталося?

— Потім поясню. І ще... зв'яжіться з поліцією. Скажіть, що, ймовірно, готують викрадення.

Начальник охорони навіть не став ставити зайвих запитань.

Він лише коротко кивнув.

— Зрозумів.

Макар уже сідав за кермо службового автомобіля.

У голові крутилася лише одна думка.

«Тільки б я встиг...»

Тим часом Вікторія дійшла до старої оранжереї.

Колись тут вирощували рідкісні рослини.

Тепер будівля стояла покинутою.

Частина скла була розбита, металевий каркас укрився іржею, а всередині росли бур'яни.

Вона зупинилася біля входу.

Телефон знову завібрував.

«Заходь.»

Вікторія глибоко вдихнула.

«Ще не пізно повернутися...»

Але перед очима одразу з'явилася фотографія Макара.

Вона зробила крок уперед.

Потім ще один.

Усередині було тихо.

Занадто тихо.

— Я прийшла.

Її голос луною розлетівся порожньою оранжереєю.

Ніхто не відповів.

Раптом десь угорі скрипнула металева балка.

Вікторія різко підняла голову.

— Є тут хтось?

Із-за колони повільно вийшла Олена.

На її обличчі не було усмішки.

Лише холодний, уважний погляд.

— Я знала, що ти прийдеш.

Вікторія застигла.

— Це ти надсилала повідомлення?

— Так.

— Навіщо?

Олена повільно підійшла ближче.

— Бо тільки так можна було поговорити без Макара.

— Про що?

— Про нього.

Вікторія насупилася.

— Якщо ти справді його любиш...

Вона зробила паузу.

— Тоді повинна піти з його життя.

У Вікторії перехопило подих.

— Що?

— Ти приносиш йому небезпеку.

— Це неправда.

— Правда.

Олена говорила спокійно.

— Усі, хто наближається до нього, опиняються під ударом.

— Це не через мене.

— Уже через тебе.

Вона зробила ще один крок.

— Якщо залишишся поруч із ним, наступного разу ніхто не обмежиться листами й погрозами.

Вікторія мовчала.

Її серце розривалося.

Частина її хотіла повірити.

Інша — кричала, що щось тут не так.

— Хто за цим стоїть? — тихо запитала вона.

Олена відвела погляд.

— Не можу сказати.

— Чому?

— Бо тоді загинемо всі.

Ці слова прозвучали так щиро, що Вікторія на мить розгубилася.

Саме цієї миті за її спиною почувся звук двигуна.

До оранжереї під'їхав чорний автомобіль.

Олена різко зблідла.

— Ні...

— Що сталося?

Олена зробила крок назад.

— Вони не мали приїжджати...

Дверцята автомобіля відчинилися.

Назовні вийшли двоє чоловіків у темному одязі.

І тоді Вікторія зрозуміла, що Олена теж не очікувала такого розвитку подій.

А за кілька сотень метрів від оранжереї Макар, різко звернувши на вузьку дорогу, вже побачив між деревами знайомий чорний автомобіль.

Він із силою натиснув на педаль газу.

Запізнитися цього разу він не мав права.