Глава 41. Рішення

«Якщо хочеш урятувати Макара — завтра о 19:00 прийди одна до старого ботанічного саду. Нікому не кажи.»

Вона збільшила фотографію.

Макар ішов від головного корпусу університету, навіть не підозрюючи, що його знімали.

Це означало лише одне.

За ним стежили майже постійно.

«Якщо я скажу йому... він не дозволить мені піти.»

Вона відклала телефон, але заснути так і не змогла.

Усю ніч думки боролися між собою.

«А якщо це пастка?»

«А якщо вони справді заподіють йому шкоду?»

Що ближче був ранок, то більше вона схилялася до одного рішення.

Піти.

Самій.

Наступного дня Вікторія поводилася так, ніби нічого не сталося.

Усміхалася Лізі.

Обговорювала з Артемом презентацію.

Навіть жартувала.

Та Макар одразу відчув, що щось не так.

Вона була занадто спокійною.

Наче вже прийняла якесь важке рішення.

Під час наради він кілька разів ловив її погляд.

І щоразу вона першою відводила очі.

«Щось сталося...»

Після занять Макар наздогнав її в коридорі.

— Вікторіє.

Вона зупинилася.

— Так?

— Залиштеся на кілька хвилин.

Коли вони залишилися самі, він уважно подивився на неї.

— Ви щось приховуєте.

Вона ледь усміхнулася.

— Вам здається.

— Ні.

Його голос був спокійним, але впевненим.

— Я вже навчився бачити, коли ви хвилюєтеся.

Вікторія відчула, як серце стислося.

На мить їй захотілося розповісти все.

Показати повідомлення.

Попросити допомоги.

Але вона згадала фотографію.

І слова:

«Якщо хочеш урятувати Макара...»

— Просто погано спала, — тихо відповіла вона.

Макар не повірив.

Вона побачила це в його очах.

Та він не став тиснути.

— Якщо щось трапиться... одразу телефонуйте мені.

— Добре.

Вона збрехала вперше.

І від цього стало боляче.

О 18:20 Вікторія вийшла з дому.

Лізі вона сказала, що має термінову зустріч щодо проєкту.

Телефон перевела в беззвучний режим.

Старий ботанічний сад зустрів її майже порожніми алеями.

Вечірнє сонце вже ховалося за деревами.

Вона повільно йшла вперед, озираючись навколо.

Нікого.

Лише шум листя.

Раптом телефон завібрував.

Нове повідомлення.

«Іди до старої оранжереї.»

Вікторія ковтнула клубок у горлі й рушила далі.

Не знаючи, що за кількасот метрів від неї чорний автомобіль уже безшумно заїхав на територію саду.

У цей самий час Макар сидів у своєму кабінеті.

Перед ним лежали документи, але він не міг прочитати жодного рядка.

Відчуття тривоги не відпускало.

Він машинально подивився на телефон.

Жодного повідомлення від Вікторії.

Раптом задзвонив Артем.

— Макаре Сергійовичу... Вибачте, що турбую.

— Слухаю.

— Ви випадково не знаєте, де Віка?

Макар насторожився.

— А що?

— Вона сказала Лізі, що має зустріч щодо проєкту.

Але... ніхто з нашої команди нічого не призначав.

Макар різко підвівся.

У грудях похололо.

Він зрозумів.

Вікторія знову вирішила захищати всіх сама.

Не гаючи жодної секунди, він вибіг із кабінету, навіть не зачинивши двері.