Глава 40. Межа

Макар ще кілька секунд дивився на зачинені двері кабінету, ніби відчуваючи, що за ними щойно сталося щось важливе.

Потім перевів погляд на Вікторію.

Вона сиділа мовчки, стискаючи в руках склянку з водою.

— Ви боїтеся? — тихо запитав він.

Вона не стала приховувати.

— Так.

Кілька секунд вони мовчали.

— Але ще більше я боюся, що через мене постраждаєте ви.

Макар ледь похитав головою.

— Ви знову берете на себе чужу провину.

— А хіба це не через мене?

— Ні.

Його голос був упевненим.

— Люди, які це роблять, самі зробили свій вибір. І відповідальність лежить тільки на них.

Вікторія уважно дивилася на нього.

«Як йому вдається залишатися таким спокійним?..»

Насправді ж усередині Макар відчував зовсім інше.

Злість.

Тривогу.

І страх, що одного разу він може не встигнути.

У двері постукали.

— Заходьте.

До кабінету зазирнув начальник охорони.

— Макаре Сергійовичу, можна на хвилину?

— Так.

Він вийшов у коридор, залишивши двері прочиненими.

— Що сталося?

— Ми перевірили записи з камер за останні три дні.

— І?

— Учора ввечері біля університету вже вдруге з'являвся той самий чорний автомобіль.

Макар напружився.

— Номер?

— Підроблений.

— Водія видно?

— Ні. Обличчя приховане.

Начальник охорони простягнув флешку.

— Тут усі записи.

— Дякую.

Макар повернувся до кабінету.

Вікторія одразу зрозуміла, що новини погані.

— Щось сталося?

— Поки що нічого. Але ми маємо бути обережнішими.

Вона мовчки кивнула.

Увечері він наполіг, щоб охоронець провів Вікторію до самого будинку.

Вона неохоче погодилася.

Перед тим як сісти в автомобіль, обернулася.

Макар стояв біля центрального входу університету.

Він дочекався, поки машина рушить.

Лише тоді дозволив собі видихнути.

— Макаре Сергійовичу!

Він обернувся.

До нього швидко підійшов Артем.

— Можна запитати?

— Звісно.

Артем помітно хвилювався.

— Із Вікою справді все гаразд?

Макар уважно подивився на хлопця.

— Чому питаєш?

— Бо останніми днями вона зовсім не схожа на себе.

Він на мить замовк.

— Якщо їй потрібна допомога... я готовий бути поруч.

Макар відчув дивне, майже невловиме напруження.

Артем говорив щиро.

Без прихованого підтексту.

І саме це чомусь зачепило його.

— Дякую, — спокійно відповів він. — Я передам їй.

Артем кивнув і пішов.

Макар ще довго дивився йому вслід.

«Вона має людей, яким небайдужа... І це добре.»

Але десь глибоко всередині знову озвалося знайоме відчуття ревнощів.

Він лише тепер почав усвідомлювати, наскільки сильно Вікторія стала частиною його життя.

Тієї ж ночі телефон Вікторії тихо завібрував.

Повідомлення надійшло з невідомого номера.

Вона відкрила його, ще не знаючи, що це змінить усе.

На екрані було лише одне речення:

«Якщо хочеш урятувати Макара — завтра о 19:00 прийди одна до старого ботанічного саду. Нікому не кажи.»

Під повідомленням був прикріплений знімок.

На ньому Макар виходив із університету кілька годин тому.

Фотографію зробили зовсім поруч.

Набагато ближче, ніж дозволила б випадковість.

Вікторія відчула, як її серце завмерло.

І вперше серйозно замислилася, чи не виконати вимогу незнайомця, щоб захистити людину, яка стала для неї найдорожчою.