Глава 39. Обіцянка

Макар повільно опустив телефон.

У коридорі панувала напружена тиша.

Олена уважно стежила за його реакцією.

— Щось сталося? — ніби між іншим запитала вона.

Макар не відповів.

Його погляд зупинився на Вікторії.

Вона досі була блідою після почутого.

І в її очах він побачив не лише страх.

Вона чекала, що він їй повірить.

— Вікторіє, — спокійно промовив він. — Ходімо зі мною.

Олена ледь помітно усміхнулася.

— Тобто мої пояснення тебе вже не цікавлять?

Макар повільно повернувся до неї.

— Поговоримо пізніше.

— Макаре...

— Пізніше.

Його голос був настільки холодним, що навіть Олена не наважилася сперечатися.

Вона лише мовчки дивилася, як він разом із Вікторією відходить до свого кабінету.

Щойно двері зачинилися, Вікторія важко видихнула.

— Ви мені повірили?

Макар кілька секунд мовчав.

— Я повірив тому, що ви налякані. І що ви не стали б звинувачувати людину без причини.

Вона опустила очі.

— Я справді чула, як вони говорили про мене.

— Я знаю.

Ці два слова прозвучали так щиро, що на очах Вікторії заблищали сльози.

— Дякую...

Вона швидко відвернулася, не бажаючи, щоб він їх побачив.

Але Макар усе одно помітив.

— Сядьте.

Вона мовчки виконала його прохання.

Макар налив у склянку води й поставив перед нею.

— Випийте.

Вона зробила кілька ковтків.

Руки все ще трохи тремтіли.

— Ігор щойно телефонував, — тихо сказав Макар.

Вікторія підняла голову.

— Що він сказав?

— У конверті, який залишили біля його будинку, була наша фотографія.

Вона завмерла.

— Наша?

— Так.

Він на мить заплющив очі.

— І напис: «Наступною буде вона».

У кабінеті стало моторошно тихо.

— Тобто...

— Тепер у мене немає сумнівів. Мета цих людей — не лише я.

Вікторія міцно стиснула край стільця.

— Через мене у вас можуть бути проблеми...

— Припиніть.

Макар зробив крок до неї.

— Ви ні в чому не винні.

Вона підвела на нього очі.

— Але якби ми не познайомилися...

— Не договорюйте.

Він уперше дозволив собі покласти долоню на її плече.

Легко.

Обережно.

— Послухайте мене уважно.

Їхні погляди зустрілися.

— Поки я поруч, я зроблю все, щоб із вами нічого не сталося.

Вікторія відчула, як у грудях щось болісно й водночас тепло стислося.

Вона зрозуміла, що вже давно довіряє йому більше, ніж будь-кому іншому.

Тієї ж миті за дверима кабінету зупинилася Олена.

Вона не наважилася зайти.

Але почула останні слова Макара.

Її обличчя стало холодним.

— Отже, усе зайшло так далеко...

Вона дістала телефон і набрала номер.

— Він остаточно став на її бік.

Із динаміка почувся низький чоловічий голос:

— Тоді час переходити до наступної фази.

— Ви впевнені?

— Абсолютно.

Коротка пауза.

— До кінця тижня Вікторія має зникнути з його життя.

Олена повільно опустила телефон.

Уперше за довгий час у її погляді промайнув сумнів.

Але він зник так само швидко, як і з'явився.

Вона розвернулася й мовчки пішла коридором, залишивши після себе лише тихий стукіт підборів.