Глава 37. Неспокійний ранок

Ігор різко підвівся зі стільця.

— Вона сказала, що біля нашого будинку стоїть той самий чорний автомобіль.

Макар теж підвівся.

— Їдь до них. Негайно.

— А ви?

— Я викличу поліцію.

Ігор швидко кивнув і майже вибіг із кав'ярні.

Макар одразу дістав телефон.

Черговий уважно вислухав його й пообіцяв направити екіпаж за вказаною адресою.

Та тривога не зникала.

Навпаки.

«Якщо вони дізналися про нашу зустріч так швидко, значить, за нами теж стежили.»

Ця думка змусила його мимоволі озирнутися.

За панорамним вікном кав'ярні повільно проїхав чорний автомобіль.

Макар не встиг розгледіти номер.

Машина одразу звернула за ріг.

Тим часом Вікторія разом із Лізою закінчували підготовку матеріалів до проєкту.

— Якщо чесно, мені вже хочеться, щоб усе це швидше закінчилося, — тихо сказала Ліза.

Вікторія закрила ноутбук.

— Мені теж.

— Ти досі думаєш про вчора?

Вона мовчки кивнула.

Перед очима знову постав темний зал бібліотеки.

Повідомлення.

Кроки.

І рука Макара, яка міцно тримала її, поки вони виходили із темряви.

«Поруч із ним мені було зовсім не страшно...»

Від цієї думки серце забилося швидше.

— Віко?

— Га?

— Ти знову десь далеко.

Вона лише усміхнулася.

— Просто втомилася.

За годину Макар повернувся до університету.

Першим ділом він зайшов до начальника служби охорони.

— Від сьогодні ніхто зі студентів не залишається після занять у корпусах без супроводу охорони.

Чоловік здивовано насупився.

— Через вчорашній випадок?

— Через усе, що відбувається останнім часом.

— Зрозумів.

— І ще... Посильте контроль біля головного входу та бібліотеки.

— Добре.

Макар уже збирався виходити, коли його телефон завібрував.

Повідомлення від Ігоря.

«Ми вдома. Поліція вже приїхала. Але є дещо дивне. Перед тим як автомобіль поїхав, водій залишив у поштовій скриньці конверт.»

Макар швидко набрав відповідь.

«Не відкривайте його. Дочекайтеся поліції.»

Відповіді не було.

У цей самий час Вікторія виходила з бібліотеки.

Коридор був майже порожній.

Вона вже збиралася спуститися сходами, коли випадково почула знайомі голоси.

— Я більше не можу мовчати...

Це була Олена.

Вона стояла за прочиненими дверима одного з кабінетів.

— Він закохується в неї швидше, ніж я думала.

Вікторія завмерла.

Її серце пропустило удар.

Вона не мала наміру підслуховувати.

Але ноги ніби приросли до підлоги.

— Якщо ми нічого не зробимо зараз, буде пізно, — тихо продовжила Олена.

Розмова урвалася.

У коридорі почулися кроки.

Вікторія швидко відступила за ріг, боячись, що її помітять.

Вона ще не знала, з ким саме говорила Олена.

Але після почутого зрозуміла лише одне.

Уся ця історія значно небезпечніша, ніж вона могла уявити.