Глава 36. Знайомий перстень

Срібний перстень.

Чорний овальний камінь.

Проста, але дуже впізнавана прикраса.

— Можна збільшити зображення? — запитав він.

Охоронець кілька разів натиснув на клавіші.

Якість стала гіршою, але перстень усе ще було видно.

— На жаль, чіткіше не буде.

Макар мовчки кивнув.

— Скопіюйте мені цей запис.

— Зараз зроблю.

Він забрав флешку й попрямував до свого кабінету.

Всю дорогу його не полишала одна думка.

«Де я його бачив?»

Тим часом Ліза сиділа поруч із Вікторією в гуртожитку.

Подруга досі не могла заспокоїтися після вечірнього інциденту.

— Я більше не хочу залишатися сама, — тихо сказала Вікторія.

Ліза взяла її за руку.

— І не будеш.

— Мені здається, що за мною весь час хтось спостерігає.

— Це мине.

— А якщо ні?

Ліза не знала, що відповісти.

Вона вперше бачила Вікторію настільки розгубленою.

Пізно вночі Макар сидів у своєму кабінеті.

Перед ним лежали фотографії, листи з погрозами та флешка із записом камер.

Він переглядав відео знову і знову.

Раптом його телефон засвітився.

Повідомлення від детектива Ігоря.

«Я дещо згадав. Завтра о дев'ятій. Це дуже важливо.»

Макар одразу відповів коротким:

«Буду.»

Наступного ранку Вікторія все ж прийшла до університету.

Вона не хотіла показувати страх.

Не хотіла, щоб хтось подумав, ніби її можна зламати.

— Молодець, що прийшла, — усміхнулася Ліза.

— Я не дозволю комусь керувати моїм життям.

Саме ці слова почув Макар, проходячи повз.

Він мимоволі усміхнувся.

«Ось вона... Та сама сильна Вікторія.»

О дев'ятій ранку Макар уже сидів у тій самій кав'ярні.

Ігор прийшов рівно за хвилину.

Він одразу поклав на стіл папку.

— Учора я переглянув усі свої матеріали.

— І?

— Людина, яка мене найняла, ніколи не приходила особисто.

— Тоді що змінилося?

Ігор дістав фотографію.

— Але одного разу я випадково побачив її руку.

Макар уважно подивився на знімок.

На пальці був той самий срібний перстень із чорним каменем.

Його серце пропустило удар.

— Ви впевнені?

— Абсолютно.

Макар повільно видихнув.

Тепер він знав, що перстень належав не виконавцю.

А тому, хто керував усім із самого початку.

— Ви знаєте, хто це?

Ігор похитав головою.

— Ні. Людина завжди приховувала обличчя.

Але є ще дещо.

Він простягнув Макару невеликий конверт.

— Тут адреса, де мені призначали зустрічі.

Можливо, це допоможе.

Макар уже хотів відкрити конверт, коли телефон Ігоря різко задзвонив.

Детектив глянув на екран.

Його обличчя зблідло.

— Це неможливо...

— Що сталося?

Ігор повільно підвів очі.

— Моя дружина...

Він різко підхопився зі стільця.

— Вона сказала, що біля нашого будинку стоїть той самий чорний автомобіль.

Макар миттєво зрозумів.

Хтось дізнався про їхню зустріч.

І тепер у небезпеці був не лише він чи Вікторія.

Почалося полювання на всіх, хто намагався дізнатися правду.