Глава 35. У темряві

Бібліотека занурилася в темряву.

Лише слабке світло вечірніх ліхтарів проникало крізь великі вікна.

Вона міцніше стиснула телефон.

У голові ще звучали слова з повідомлення:

«Наступного разу буде значно страшніше.»

А потім...

Кроки.

Повільні.

Важкі.

Вони наближалися.

Вікторія затамувала подих.

— Хто тут?..

Відповіді не було.

Лише ще кілька кроків.

Серце калатало так голосно, що їй здавалося — його чути на весь поверх.

Вона швидко ввімкнула ліхтарик на телефоні.

Тонкий промінь світла ковзнув між книжковими стелажами.

Нікого.

Та кроки не припинялися.

Тим часом Макар саме закінчував розмову з охоронцем.

— Ви впевнені, що всі студенти вже пішли?

— Майже всі, Макаре Сергійовичу.

— Майже?

— Здається, у бібліотеці ще працювала Вікторія Левченко.

Макар різко підвів голову.

— Вона досі там?

— Мабуть...

Не дослухавши, він швидко вийшов із кабінету.

Саме в цю мить в усьому корпусі вимкнулося світло.

— Що сталося?

— Схоже, аварія, — почувся голос охоронця.

Але Макар уже біг сходами до бібліотеки.

— Є тут хтось?

Голос Вікторії зрадницьки тремтів.

Раптом між стелажами майнула чиясь тінь.

Вона різко повернулася.

— Хто ви?!

У відповідь — тиша.

А потім...

Глухий звук.

Ніби впала книга.

Вікторія відступила назад.

І несподівано наштовхнулася на чиїсь груди.

Вона ледь не скрикнула.

— Тихо...

Знайомий голос.

— Це я.

— Макаре Сергійовичу...

Полегшення накрило її так сильно, що вона навіть не помітила, як схопила його за руку.

Вона тремтіла.

Макар відчув це одразу.

— Ви не поранені?

— Ні...

— Ходімо звідси.

Він не відпустив її руки.

І цього разу навіть не подумав про те, що хтось може це побачити.

Зараз важливо було лише одне.

Вивести її в безпечне місце.

Вони вже майже дійшли до дверей бібліотеки, коли світло раптом увімкнулося.

Яскраві лампи освітили порожнє приміщення.

Жодної сторонньої людини.

Лише на столі, де кілька хвилин тому працювала Вікторія, лежав білий конверт.

Макар підійшов першим.

Одягнувши рукавички, які йому простягнув охоронець, він обережно відкрив його.

Усередині був лише один аркуш.

На ньому великими чорними літерами було написано:

«Ти не зможеш захищати її вічно.»

Макар мовчки зім'яв щелепи.

Вікторія стояла поруч.

— Це через мене...

— Ні.

Він різко повернувся до неї.

— Не смійте звинувачувати себе.

— Але...

— Це той, хто хоче налякати нас обох.

Уперше він сказав «нас», а не «вас».

Вікторія це помітила.

І в її серці щось ледь помітно змінилося.

Пізніше, переглядаючи записи з камер відеоспостереження, охоронець здивовано похитав головою.

— Це неможливо...

Макар підійшов ближче.

— Що там?

— За дві хвилини до вимкнення світла камери зафіксували людину в капюшоні.

— Покажіть.

Охоронець поставив відео на паузу.

Обличчя розгледіти було неможливо.

Але на правій руці незнайомця чітко виднівся срібний перстень із чорним каменем.

Макар завмер.

Він уже бачив цей перстень.

Але поки що не міг згадати — де саме.