Глава 34. Перша підозра

Фотографія лежала перед ним на столі.

Він уже, мабуть, удвадцяте уважно розглядав розмитий силует на задньому плані.

Світле пальто.

Довге волосся.

Схожа постава.

— Ні... — тихо промовив він. — Однієї фотографії замало.

Він не мав права звинувачувати людину лише через здогадки.

Олена справді могла випадково опинитися біля університету.

Але внутрішній голос не давав спокою.

«Занадто багато випадковостей...»

Наступного ранку Вікторія прокинулася на дивані.

Ліза вже господарювала на кухні.

— Нарешті прокинулася, — усміхнулася вона. — Я зробила чай.

— Дякую.

Вікторія сіла, поправляючи плед.

Квартира виглядала майже так само, як завжди.

Та відчуття безпеки зникло.

Вона більше не сприймала це місце як свій затишний дім.

— Ти сьогодні точно не підеш одна, — рішуче сказала Ліза.

— У мене заняття...

— І я піду з тобою.

Вікторія не сперечалася.

Вона була вдячна подрузі за підтримку.

В університеті новина про проникнення до квартири поки що залишалася відомою лише кільком людям.

Макар спеціально попросив поліцію не розголошувати подробиці.

Він не хотів, щоб Вікторія стала новою темою для пліток.

Коли вона зайшла до корпусу, Артем одразу помітив її втому.

— Віко, усе добре?

— Так... Просто погано спала.

— Якщо потрібна допомога...

— Дякую.

Вона щиро усміхнулася.

— Я впораюся.

Макар спостерігав за цією сценою з другого поверху.

Він побачив, як Артем турботливо поправив ремінець сумки, який зісковзував із плеча Вікторії.

Нічого особливого.

Звичайний дружній жест.

Та всередині знову неприємно защеміло.

«Не зараз...»

Він навіть розсердився на себе.

Поки Вікторії погрожують, останнє, про що він мав думати, — це ревнощі.

Опівдні до кабінету Макара постукали.

— Заходьте.

На порозі стояла Олена.

— Не заважаю?

— Ні.

Вона зачинила двері.

— Хотіла поговорити.

Макар уважно подивився на неї.

Сьогодні на ній було світле пальто.

Дуже схоже на те, що він бачив на фотографії.

— Щось сталося?

— Ти останнім часом якийсь напружений.

— Багато роботи.

Олена повільно сіла навпроти.

— Це через ту студентку?

Макар підняв очі.

— Перепрошую?

— Про вас знову говорять.

Він нічого не відповів.

— Знаєш, Макаре... Люди не вигадують чутки просто так.

— Якщо ти прийшла лише для цього, то я зайнятий.

Олена усміхнулася.

— Я просто хвилююся за тебе.

Вона підвелася.

Біля дверей ненадовго зупинилася.

— І ще...

Макар мовчки чекав.

— Будь обережний. Іноді ті, кому ми найбільше довіряємо, можуть нас розчарувати.

Двері зачинилися.

Макар ще довго дивився їй услід.

«Вона попередила мене... чи погрожувала?»

Він уже не знав, що думати.

Того ж вечора Вікторія затрималася в бібліотеці.

Команда давно розійшлася.

Вона хотіла закінчити розділ презентації.

Коли дівчина вже збиралася йти, на телефон прийшло повідомлення з невідомого номера.

«Ти не послухала попередження.»

Вона завмерла.

За кілька секунд прийшло друге повідомлення.

«Наступного разу буде значно страшніше.»

Вікторія відчула, як у грудях усе похололо.

Саме в цей момент у бібліотеці згасло світло.

Вона залишилася в повній темряві.

І десь у коридорі почулися повільні кроки.