Глава 33. Під захистом

«Це попередження.»

Літери були глибоко врізані в дерево.

Не випадкова подряпина.

Не чийсь дурний жарт.

Хтось витратив час, щоб залишити це повідомлення.

— Сфотографуйте все, — звернувся поліцейський до колеги. — І перевірте дверний замок.

Другий правоохоронець уважно оглянув його.

— Замок відкривали без злому. Схоже, людина мала спеціальний інструмент.

Вікторія відчула, як по спині пробіг холод.

— Тобто... він міг зайти сюди будь-коли?

— На жаль, так.

Вона інстинктивно обхопила себе руками.

Макар помітив це.

— Вам холодно?

— Ні...

Насправді вона тремтіла зовсім не від холоду.

Поліцейські закінчили огляд майже за годину.

— Ми відкриємо провадження, — пояснив один із них. — Якщо згадаєте будь-які деталі або помітите щось підозріле, одразу телефонуйте.

— Добре, — тихо відповіла Вікторія.

Коли двері за ними зачинилися, квартира стала незвично тихою.

Надто тихою.

Вікторія повільно сіла на диван.

— Мені здається, ніби хтось досі тут...

Макар присів поруч, залишивши між ними невелику відстань.

— Це нормальна реакція після такого.

Вона мовчала.

Потім несподівано сказала:

— Я боюся залишатися тут сама.

Ці слова боляче вдарили по ньому.

Він чудово розумів її страх.

— Тоді сьогодні ви не залишитесь одна.

Вона здивовано підняла голову.

— Що?

— Я попрошу Лізу побути з вами. А якщо вона не зможе, знайдемо інший варіант.

Вікторія ледь усміхнулася.

— Ви вже все вирішили.

— Так буде спокійніше.

Їй захотілося сказати, що спокійніше їй стає лише тоді, коли поруч саме він.

Але вона промовчала.

За пів години до квартири приїхала Ліза.

Вона міцно обійняла подругу.

— Господи, Віко... Чому ти одразу не подзвонила мені?

— Усе сталося так швидко...

Ліза подивилася на Макара.

— Дякую, що не залишили її саму.

— Це найменше, що я міг зробити.

Вікторія помітила, як він перевів погляд на двері квартири.

Наче щось обдумував.

— Щось не так?

— Так.

Він говорив тихо, але впевнено.

— Людина, яка це зробила, хотіла не пограбувати вас.

— А що тоді?

— Налякати.

Він на мить замовк.

— І показати, що знає, де ви живете.

Від цих слів у кімнаті стало ще холодніше.

Пізно ввечері Макар повернувся додому.

Та заснути не зміг.

Перед очима весь час стояла Вікторія.

Її наляканий погляд.

Тремтячі руки.

І слова:

«Я боюся залишатися тут сама.»

Він підійшов до вікна.

На столі лежала тека з фотографіями, які передав детектив.

Макар відкрив її ще раз.

Раптом між світлинами він помітив те, чого не побачив раніше.

На задньому плані одного зі знімків, зробленого біля університету, відображався силует жінки.

Обличчя було нечітким.

Але її пальто й довге світле волосся здалися йому знайомими.

Макар різко підвів голову.

— Невже... Олена?

Якщо це справді вона, то все набувало зовсім іншого змісту.

І вперше за весь час він почав підозрювати, що людина, якій він колись беззастережно довіряв, може бути набагато небезпечнішою, ніж здається.