Глава 32. Не сама

Вікторія міцно стискала телефон, ніби боялася, що він вислизне з рук.

— Сусідка сказала, що двері були прочинені... — ледве чутно промовила вона. — Вона злякалася й одразу зателефонувала мені.

Макар не вагався ні секунди.

— Ви вже викликали поліцію?

Вікторія похитала головою.

— Ні... Я навіть не встигла нічого зрозуміти.

— Тоді викликаємо зараз.

Він узяв свій телефон і швидко набрав номер.

Кілька хвилин потому він поклав слухавку.

— Наряд уже виїхав.

Вікторія опустилася на стілець.

Усе, що відбувалося останніми тижнями, раптом навалилося на неї з новою силою.

Плітки.

Фотографії.

Погрози.

Тепер ще й квартира.

— Мені страшно...

Ці слова вона сказала майже пошепки.

Макар завмер.

Він ніколи не бачив її такою.

Завжди усміхнена, сильна, уперта...

А зараз перед ним сиділа просто молода дівчина, яка була налякана.

— Ви не поїдете туди самі.

Вікторія підняла очі.

— Але...

— Це не обговорюється.

Його голос був твердим, але спокійним.

— Я поїду з вами.

Вона хотіла заперечити.

Сказати, що він і так зробив для неї надто багато.

Та слова не знаходилися.

Вона лише тихо кивнула.

Дорога минула майже мовчки.

Макар сидів за кермом, уважно стежачи за дорогою.

Вікторія дивилася у вікно.

«Чому він поруч?»

«Бо він ректор...»

Та серце вперто шепотіло інше.

Біля будинку вже стояв поліцейський автомобіль.

Сусідка одразу вибігла назустріч.

— Віко! Нарешті!

Вона міцно обійняла дівчину.

— Я так злякалася...

— Дякую, що подзвонили.

Поліцейські вже оглядали квартиру.

Один із них вийшов у коридор.

— Ви власниця?

— Так.

— Заходьте. Але нічого не чіпайте.

Вікторія зробила крок уперед.

Макар ішов поруч.

Квартира виглядала дивно.

Меблі були майже на своїх місцях.

Нічого великого не зникло.

Лише відкриті шухляди, розкидані папери й кілька книжок на підлозі.

Ніби хтось не шукав гроші.

А інформацію.

— Зникло щось? — запитав поліцейський.

Вікторія повільно оглянула кімнату.

— Здається... ні.

Раптом вона завмерла.

На письмовому столі лежав білий конверт.

— Це... не моє.

Поліцейський обережно взяв його в рукавичках.

Усередині був лише один аркуш.

На ньому великими чорними літерами було надруковано:

«Тримайся подалі від ректора, якщо хочеш залишитися в безпеці.»

У кімнаті стало моторошно тихо.

Макар відчув, як кров закипає.

Тепер сумнівів не залишилося.

Усе це було спрямовано не лише проти нього.

Вікторія теж стала мішенню.

Вона повільно опустилася на край дивана.

Її руки тремтіли.

Макар присів навпочіпки поруч.

— Подивіться на мене.

Вона підняла заплакані очі.

— Ви не самі.

Цього разу він не думав про плітки.

Не думав про посаду.

Не думав про правила.

Він думав лише про одне.

Як захистити людину, яка стала йому дорожчою, ніж він будь-коли був готовий собі зізнатися.

І саме в цей момент один із поліцейських покликав їх із передпокою.

— Макаре Сергійовичу... Вам варто це побачити.

На внутрішньому боці вхідних дверей хтось ножем видряпав лише два слова:

«Це попередження.»