Глава 30. Правда має ціну

Незнайомий номер.

Коротка розмова.

І одна фраза, яка не виходила з голови.

«Мене найняли, щоб стежити за вами.»

— Макаре Сергійовичу?

Він здригнувся.

Перед ним стояла Вікторія.

У руках вона тримала теку з матеріалами проєкту.

— Усе гаразд?

Макар швидко сховав телефон до кишені.

— Так. Просто робочий дзвінок.

Вона уважно подивилася на нього.

Останнім часом вона навчилася розпізнавати цей погляд.

Спокійний зовні.

І тривожний усередині.

Але, пам'ятаючи його прохання тримати дистанцію, більше нічого не запитала.

— Тоді... до завтра?

Макар ледь усміхнувся.

— До завтра.

Того вечора він приїхав до невеликої кав'ярні на околиці міста.

Саме її назвав незнайомець.

Чоловік уже чекав.

На вигляд — років сорока, у темній куртці та бейсболці.

— Макар Сергійович?

— Так.

— Сідайте.

Макар не поспішав.

— Спочатку поясніть, хто ви.

— Мене звати Ігор. Я приватний детектив.

Він поклав на стіл посвідчення.

Макар швидко переглянув документ.

— Ви сказали, що за мною стежать.

— Так.

Ігор дістав із портфеля тонку теку.

— Спочатку замовлення виглядало звичайним. Фотографувати ваші зустрічі, пересування, збирати інформацію.

— Хто замовник?

Детектив мовчав кілька секунд.

— Я не можу назвати ім'я без доказів. Але можу сказати інше.

Він поклав на стіл кілька фотографій.

Макар одразу впізнав їх.

Він і Вікторія.

Біля кабінету.

У дитячому центрі.

На подвір'ї університету.

Усі кадри були зроблені так, щоб виглядати двозначно.

— Частину цих фото вже опублікували.

— А частину ще ні, — відповів Ігор.

— Чому ви показуєте це мені?

Детектив важко зітхнув.

— Бо я не люблю, коли мене використовують для брудних ігор.

— Ви припинили працювати на замовника?

— Так.

Макар уважно подивився на нього.

— І що ви хочете натомість?

Ігор усміхнувся.

— Нічого.

— Не вірю.

— Тоді повірте хоча б у те, що ця дівчина ні в чому не винна.

Макар мовчав.

— Її теж хочуть знищити, — тихо додав Ігор.

Ці слова влучили просто в ціль.

Наступного ранку Вікторія першою прийшла до аудиторії.

Вона відкрила ноутбук і почала готувати презентацію.

Та думки весь час поверталися до Макара.

«Він знову щось приховує...»

За кілька хвилин до аудиторії зайшла Ліза.

— Ти сьогодні якась дуже задумлива.

— Не виспалася.

— Брешеш.

Вікторія лише усміхнулася.

Саме в цю мить двері відчинилися.

На порозі стояв Макар.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку, — відповіли студенти.

Він уважно оглянув аудиторію.

Його погляд на мить затримався на Вікторії.

Лише на секунду.

Але цього разу вона помітила в його очах не холод.

А тривогу.

Справжню.

І вона вже не стосувалася лише його самого.

Макар прийняв рішення.

Він зробить усе можливе, щоб захистити Вікторію.

Навіть якщо заради цього доведеться пожертвувати власною посадою.

А за вікном університету в цей час чорний автомобіль повільно рушив із місця.

Людина всередині вже знала, що детектив зрадив її.

І тепер гра ставала набагато небезпечнішою.