Глава 29. Один випадковий дотик

Чоловік вимкнув телефон, сховав його до кишені й знову навів об'єктив фотоапарата на подвір'я дитячого центру.

Він зробив ще кілька знімків.

На одному з них Вікторія допомагала маленькій дівчинці намалювати сонце.

На іншому Макар стояв поруч і уважно спостерігав за роботою дітей.

Якщо правильно обрізати кадр, можна було створити зовсім іншу історію.

— Віко! — покликав Артем. — Нам потрібна твоя допомога.

— Уже йду!

Вона швидко підбігла до столу, де діти вирізали кольорові фігурки.

— Хто хоче зробити будиночок? — усміхнулася вона.

— Я!

— І я!

Малеча одразу оточила її.

Макар стояв трохи осторонь.

Він давно не бачив стільки щирих дитячих усмішок.

— Не хочете приєднатися? — запитала директорка центру.

Він усміхнувся.

— Боюся, діти швидко зрозуміють, що малюю я значно гірше за них.

— А ви спробуйте.

Не встиг Макар нічого відповісти, як маленький Назар уже тягнув його за руку.

— Ходіть! Ми будемо будувати місто!

Макар безпорадно глянув на Вікторію.

Вона тихо засміялася.

— Здається, у вас немає вибору.

— Схоже на те.

За кілька хвилин вони вже сиділи за одним столом із дітьми.

Назар старанно клеїв будинок.

— Макаре Сергійовичу, потримайте, будь ласка.

— Так?

— Щоб не впав.

Макар обережно взяв картонну стіну.

У цей момент Вікторія простягнула руку, щоб подати клей.

Їхні пальці знову випадково торкнулися.

Обоє одночасно завмерли.

Лише на мить.

— Ой... — тихо промовила вона.

— Нічого.

Але маленький Назар уважно подивився на них.

— А ви чоловік і дружина?

За столом запала тиша.

Вікторія ледь не випустила клей із рук.

Макар ледь стримав усмішку.

— Ні, Назаре.

— Шкода.

— Чому? — усміхнулася Вікторія.

Хлопчик знизав плечима.

— Бо ви гарно разом усміхаєтеся.

Вони переглянулися.

І вперше за довгий час обоє щиро розсміялися.

Цей сміх почув майже весь зал.

Повертаючись до університету, команда була втомленою, але щасливою.

— Це був найкращий день за останній місяць, — сказала Ліза.

— Згоден, — кивнув Артем.

Вікторія мовчки дивилася у вікно.

Вона згадувала слова Назара.

«Ви гарно разом усміхаєтеся.»

І чомусь від цього ставало тепло.

Попереду, біля водія, сидів Макар.

Він теж думав про те саме.

І вперше дозволив собі не проганяти цю думку одразу.

Коли мікроавтобус зупинився біля університету, усі почали виходити.

Раптом із кишені Макара задзвонив телефон.

Номер був незнайомий.

— Слухаю.

У слухавці почувся спокійний чоловічий голос.

— Добрий вечір. Це приватний детектив.

Макар насупився.

— Слухаю вас.

— Мене найняли, щоб стежити за вами. Але я вирішив, що ви повинні знати правду.

Макар завмер.

— Хто вас найняв?

На тому кінці дроту запала коротка пауза.

— Якщо ми зустрінемося особисто, я розповім усе.

Зв'язок обірвався.

Макар повільно опустив телефон.

Він навіть не підозрював, що відповідь на це запитання переверне не лише його життя, а й життя Вікторії.