Глава 28. Неправильні висновки

Денис повільно перевів погляд із Макара на Вікторію.

— А тепер... здається, я зрозумів, чому ти мені відмовила.

Вікторія насупилася.

— Ти зробив неправильний висновок.

— Справді?

Його погляд затримався на коробці в руках Макара.

— Ректор особисто допомагає кожній студентці?

Макар спокійно поставив коробку на підлогу.

— Молодий чоловіче, ви перебуваєте в університеті. Раджу добирати слова.

— А ви хто для неї? Лише ректор?

Вікторія зробила крок уперед.

— Досить.

Її голос прозвучав твердо.

— Макар Сергійович просто допоміг мені донести матеріали. Не вигадуй того, чого немає.

Денис гірко всміхнувся.

— Ти його навіть захищаєш.

— Я захищаю правду.

Він кілька секунд мовчав.

Потім тихо сказав:

— Я не хотів робити тобі боляче.

— Але робиш.

Ці слова змусили Дениса опустити очі.

— Вибач...

Він обернувся й повільно пішов до виходу.

Вікторія дивилася йому вслід, поки його постать не зникла за дверима.

— Ви в порядку?

Голос Макара повернув її до реальності.

Вона кивнула.

— Так... Просто не очікувала, що він прийде сюди.

— Якщо він ще раз турбуватиме вас на території університету, повідомте мені.

Вікторія здивовано подивилася на нього.

— Ви серйозно?

— Абсолютно.

Він говорив спокійно, але в його голосі звучала рішучість.

— Університет має бути безпечним місцем для студентів.

Вона усміхнулася.

— Дякую.

На мить їй здалося, що між ними знову зникла та холодна стіна, яку Макар сам звів кілька днів тому.

Але він першим зробив крок назад.

— Ходімо. Треба віднести документи.

Наступного дня команда вирушила до дитячого центру, де планувала провести першу зустріч у межах свого проєкту.

У мікроавтобусі панувала весела атмосфера.

Ліза жартувала, Артем обговорював із хлопцями програму заходу.

Вікторія сиділа біля вікна й переглядала план.

Макар їхав попереду, поруч із водієм.

Час від часу він дивився в дзеркало заднього виду.

Сам не помічаючи, що його погляд щоразу знаходить Вікторію.

Дитячий центр зустрів їх галасом і щирими усмішками.

Маленький хлопчик років семи одразу підбіг до Вікторії.

— Ви до нас?

— Так.

Вона присіла навпочіпки.

— Як тебе звати?

— Назар.

— Дуже приємно, Назаре.

Хлопчик раптом узяв її за руку.

— А ви ще прийдете?

Вікторія тепло всміхнулася.

— Якщо запросиш — обов'язково.

— Запрошую!

Його дзвінкий сміх почув навіть Макар.

Він спостерігав за цією сценою з боку.

«Вона неймовірна...»

Діти тягнулися до неї так природно, ніби знали її вже давно.

І саме в цю мить директорка центру підійшла до Макара.

— У вас чудова студентка.

Він ледь усміхнувся.

— Згоден.

— Вона стане прекрасною мамою.

Макар на секунду завмер.

Перед очима несподівано виникла картина: Вікторія, яка сміється, тримаючи на руках маленьку дитину.

Він різко відвів погляд.

«Про що ти взагалі думаєш?..»

Та вигнати цей образ із голови вже не зміг.

І зовсім не помітив, що за ними з іншого кінця двору уважно спостерігає чоловік із фотоапаратом.

Він зробив кілька знімків.

А потім тихо промовив у телефон:

— Вони виїхали за місто разом. Матеріалу стає дедалі більше.

Відповідь у слухавці була короткою:

— Продовжуй стежити. Скоро настане час завдати вирішального удару.