Глава 27. Квіти

Усього кілька секунд.

Потім, ніби змусивши себе не втручатися, відвернувся й попрямував до ректорату.

«Це не моя справа.»

Він повторив цю думку вже втретє за останні кілька хвилин.

Але вона не допомагала.

— Віко... — тихо промовив Денис, простягаючи букет. — Це тобі.

Вікторія не поворухнулася.

— Денисе, не треба.

— Просто візьми.

— Ні.

Вона похитала головою.

— Я ж учора все сказала.

Денис важко зітхнув.

— Я не збираюся здаватися після однієї розмови.

— А даремно.

Її голос залишався спокійним.

— Бо моє рішення не зміниться.

Навколо вже почали збиратися студенти.

Хтось упізнав Вікторію.

Хтось почав перешіптуватися.

Ліза, яка стояла поруч, тихо сказала:

— Може, зайдемо всередину?

Вікторія кивнула.

— Денисе, мені потрібно на заняття.

Вона обійшла його й рушила до входу.

Та він раптом легенько взяв її за зап'ястя.

— Будь ласка...

Вікторія одразу зупинилася.

Її погляд став холодним.

— Відпусти.

Денис ніби прокинувся.

— Пробач...

Він одразу прибрав руку.

Ліза сердито подивилася на нього.

— Вона ж сказала «ні». Почуй її.

Денис мовчки опустив очі.

Вікторія більше нічого не сказала й швидко зайшла до університету.

У ректораті Макар саме переглядав пошту, коли у двері постукали.

— Заходьте.

До кабінету зайшла секретарка.

— Макаре Сергійовичу...

— Так?

— Біля входу був невеликий конфлікт.

Він підняв голову.

— Що сталося?

— До Вікторії Левченко прийшов якийсь чоловік із квітами. Начебто її знайомий.

Макар відчув, як усередині все напружилося.

— Конфлікт серйозний?

— Ні. Він уже пішов.

Макар мовчки кивнув.

— Добре. Дякую.

Коли двері зачинилися, він підвівся й підійшов до вікна.

«Чому мене це хвилює?..»

Він знав відповідь.

І саме тому вона йому не подобалася.

Після обіду команда знову зібралася працювати над проєктом.

Вікторія намагалася поводитися так, ніби нічого не сталося.

Та Артем помітив її пригнічений настрій.

— Усе гаразд?

— Так.

— Точно?

Вона кивнула.

— Просто не люблю, коли моє особисте життя стає виставою для всіх.

Артем задумливо потер підборіддя.

— Це був твій колишній?

Вона здивовано подивилася на нього.

— Звідки знаєш?

— Здогадався.

Він усміхнувся.

— Людина, яка дивиться таким поглядом, або дуже кохає... або дуже шкодує.

— Швидше друге.

Артем більше нічого не питав.

Увечері, коли всі вже розходилися, Макар випадково зустрів Вікторію в порожньому коридорі.

Вона несла важку коробку з матеріалами для презентації.

— Давайте допоможу.

Вона трохи розгубилася.

— Не варто, я сама...

Не дослухавши, Макар уже забрав коробку.

Їхні руки знову випадково торкнулися.

Обоє завмерли лише на мить.

— Куди нести?

— До конференц-зали.

Вони мовчки йшли поруч.

Тиша не була незручною.

Навпаки.

Уперше за довгий час вона дарувала дивне відчуття спокою.

Та, коли вони вже майже дійшли до зали, із-за рогу несподівано вийшов Денис.

Він завмер, побачивши, як ректор університету несе коробку для Вікторії.

Його погляд повільно перейшов із Макара на Вікторію.

— А тепер... здається, я зрозумів, чому ти мені відмовила...

У коридорі запала важка тиша.