Глава 25. Несподіваний гість

Артем одразу піднявся з лави.

— Ну що? Про що говорив ректор?

Вікторія поправила теку в руках.

— Про проєкт. Хотів уточнити кілька деталей.

— І все?

— І все.

Вона відповіла спокійно, хоча в голові досі звучав його стриманий голос.

«Ви добре справляєтеся.»

Колись ці слова викликали б у неї радість.

Тепер вони лише нагадували про ту дистанцію, яку Макар сам між ними створив.

— Ходімо, — усміхнувся Артем. — У нас ще купа роботи.

За годину команда вже активно обговорювала майбутню презентацію.

На дошці з'являлися нові схеми, хтось друкував текст, інші сперечалися щодо дизайну.

Вікторія уважно слухала кожного.

— Гарна ідея, але давайте зробимо простіше, — сказала вона, переглядаючи ескіз. — Ми маємо говорити про дітей, а не про красиві слайди.

— Погоджуюся, — кивнув Артем.

Саме в цю мить у двері постукали.

— Можна?

Усі озирнулися.

На порозі стояв літній чоловік у темно-сірому костюмі.

Поруч із ним була секретарка ректора.

— Вікторіє, — звернулася вона, — Макар Сергійович просить всю команду пройти до конференц-зали.

— Зараз?

— Так. Це терміново.

Конференц-зала зустріла їх незвичною тишею.

Макар стояв біля вікна.

Побачивши студентів, він зробив крок уперед.

— Дякую, що швидко прийшли.

Він кивнув у бік незнайомого чоловіка.

— Це Андрій Петрович. Представник благодійного фонду.

Чоловік тепло усміхнувся.

— Добрий день.

— Добрий день, — відповіли студенти.

— Ми уважно стежили за вашим форумом, — продовжив Андрій Петрович. — І нас зацікавив ваш новий проєкт.

Вікторія здивовано переглянулася з Артемом.

— Якщо ваша команда добре себе покаже, фонд готовий профінансувати його реалізацію.

У залі запала тиша.

— Тобто... це може стати реальністю? — несміливо запитала Вікторія.

— Саме так.

На її обличчі з'явилася щира усмішка.

Макар мимоволі затримав на ній погляд.

«Ось заради чого вона працює... Не заради похвали. Не заради оцінок.»

Йому дедалі більше подобалося бачити її такою — натхненною, живою, справжньою.

— Але є одна умова, — додав Андрій Петрович.

Усі насторожилися.

— За три тижні ви маєте представити пілотну версію проєкту. Не лише презентацію, а й перші результати.

Студенти перезирнулися.

Це було значно складніше, ніж вони очікували.

Після короткої паузи Вікторія впевнено сказала:

— Ми впораємося.

Макар повернув голову в її бік.

— Ви так упевнені?

Вона зустрілася з ним поглядом.

— Якщо ми самі не повіримо в цей проєкт, то хто повірить?

На кілька секунд між ними знову виникло те дивне відчуття, ніби навколо більше нікого не існувало.

Першим погляд відвів Макар.

— Тоді починаємо працювати вже сьогодні.

Коли нарада закінчилася, Андрій Петрович затримався біля Макара.

— У вас сильна команда.

— Це їхня заслуга.

Чоловік усміхнувся.

— І ще... Та дівчина, Вікторія.

— Так?

— Бережіть її.

Макар здивовано насупився.

— Перепрошую?

— Такі люди трапляються рідко. Вони занадто щиро вірять у добро. А саме їх найчастіше намагаються зламати.

Ці слова чомусь надовго закарбувалися в пам'яті Макара.

Бо він уже й сам починав боятися, що Вікторія може постраждати через війну, яку хтось розпочав проти нього.

І він навіть не здогадувався, що цього самого вечора біля її будинку на неї вже чекатиме людина, зустріч із якою змінить усе.