Глава 24. Союзник чи суперник?

Вона йшла повільно, ніби кожен крок давався їй із великими зусиллями.

— Віко, зачекай.

Вона зупинилася.

— Так?

— Я проведу тебе додому.

Вікторія похитала головою.

— Не треба. Я викличу таксі.

— Уже пізно.

— Я впораюся.

Артем уважно дивився на неї.

Вона усміхалася.

Але ця усмішка була зовсім не схожа на ту, яку він бачив сьогодні вдень у бібліотеці.

Вона була вимушеною.

— Тоді хоча б дочекаюся, поки ти сядеш у машину.

Вікторія не стала сперечатися.

— Добре.

З вікна свого кабінету Макар випадково побачив, як вони вийшли з університету разом.

Артем стояв поруч із Вікторією, щось розповідаючи їй.

Вона іноді кивала, але майже не усміхалася.

Макар опустив погляд.

«Це правильно.»

«Так і має бути.»

Та чомусь усередині все одно було важко.

Наступного ранку університет жив звичним життям.

Вікторія прийшла раніше за всіх учасників проєкту.

Вона відкрила аудиторію, розклала документи, увімкнула ноутбук.

«Робота допоможе не думати.»

За кілька хвилин почали приходити студенти.

Останнім зайшов Артем.

— Доброго ранку.

— Доброго.

Він поставив на стіл два стаканчики кави.

— Один тобі.

Вікторія усміхнулася.

— Дякую.

— Тільки цього разу без пригод.

Вона тихо засміялася.

— Домовилися.

Саме в цю мить у дверях з'явився Макар.

Усі студенти одразу підвелися.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку, Макаре Сергійовичу, — пролунало майже хором.

Його погляд на мить зупинився на стаканчику кави в руках Вікторії.

Потім — на Артемі.

І лише після цього він почав нараду.

— До конкурсу залишилося трохи більше трьох тижнів. Часу небагато, тому працюємо максимально злагоджено.

Він говорив упевнено, спокійно, як завжди.

Але Вікторія помітила, що він жодного разу не звернувся до неї на ім'я.

Лише:

— Координатор пояснить деталі.

— Координатор розподілить завдання.

Кожне таке слово боляче різало слух.

«Він справді вирішив тримати дистанцію...»

Після наради студенти почали розходитися.

— Віко, — Артем усміхнувся. — Ходімо, покажу одну ідею для презентації.

— Зараз.

Вона збирала документи, коли почула знайомий голос.

— Вікторіє Левченко, залишіться на хвилину.

Артем перевів погляд на Макара.

— Я почекаю в коридорі.

Коли двері зачинилися, у кабінеті запала тиша.

Макар кілька секунд мовчки дивився на список завдань.

Потім тихо промовив:

— Ви добре справляєтеся.

Вікторія сумно всміхнулася.

— Дякую... Макаре Сергійовичу.

Вона спеціально зробила наголос на офіційному звертанні.

Він це відчув.

І зрозумів, що саме він поставив між ними цю холодну стіну.

— Якщо виникнуть труднощі з проєктом, звертайтеся.

— Обов'язково.

Більше вони не сказали одне одному нічого.

Вікторія вийшла за двері.

Макар ще довго дивився на порожнє місце, де вона щойно стояла.

А за дверима Артем випадково почув лише одну фразу ректора:

— Ви добре справляєтеся.

І вперше задумався:

«Може, між ними й справді нічого немає?..»

Та він ще не знав, що цього ж дня до університету прийде людина, яка принесе нові проблеми.

І цього разу вони торкнуться не лише Макара, а й самої Вікторії.