Глава 23. Межа

— Заходьте.

Вікторія нерішуче переступила поріг кабінету.

У руках вона тримала теку з документами.

— Перепрошую, що так пізно...

Макар підвівся з-за столу.

— Нічого. Я все одно ще працюю.

Вона поклала документи перед ним.

— Потрібен ваш підпис. Завтра вже відправляємо заявку на конкурс.

Макар уважно перегорнув сторінки.

— Ви швидко все підготували.

— Не сама. Артем теж допоміг.

Ледь помітно стиснулися його щелепи.

— Бачу, він активно долучився до роботи.

Вікторія не помітила зміну в його голосі.

— Так. Він справді відповідальний. Без нього ми б довше збирали команду.

Макар мовчки поставив підпис.

«Чому мене це так зачіпає?..»

Він відклав ручку.

— Готово.

Вікторія забрала документи, але не поспішала йти.

У кабінеті запанувала незручна тиша.

Нарешті вона тихо промовила:

— Можна поставити вам одне запитання?

— Звісно.

Вона уважно подивилася йому в очі.

— Ви сьогодні спеціально мене уникали?

Макар завмер.

Саме цього питання він боявся.

— Чому ви так вирішили?

— Бо вранці ви навіть не зупинилися привітатися. А потім... у бібліотеці теж.

Він опустив погляд.

— Це було необхідно.

— Чому?

Макар повільно підвівся.

— Через плітки.

Він обійшов стіл, але зупинився на безпечній відстані.

— Люди тільки й чекають нового приводу.

— Але ж ми нічого поганого не робимо.

— Ми це знаємо.

Його голос став тихішим.

— Але інші бачать лише те, що хочуть бачити.

Вікторія мовчала.

Уперше вона побачила, наскільки він виснажений усім, що відбувається.

— Я не хочу, щоб через мене страждали ви, — продовжив Макар.

— А якщо я не хочу, щоб через мене страждали ви?

Їхні погляди зустрілися.

Запала тиша.

Десь за вікном шумів вечірній дощ.

Макар зробив глибокий вдих.

— Вікторіє...

Вона чекала.

— Нам потрібно тримати дистанцію.

Ці слова прозвучали спокійно.

Але їй здалося, ніби хтось різко зачинив двері просто перед нею.

— Це наказ ректора? — тихо запитала вона.

Макар похитав головою.

— Ні.

— Тоді що?

Він ледь усміхнувся.

Усмішка була сумною.

— Це прохання людини, яка не хоче, щоб вам завдали ще більше болю.

Вікторія відчула, як у грудях усе стислося.

«То ось чому він був таким холодним...»

Вона повільно кивнула.

— Добре.

Вона взяла теку.

— Я зрозуміла.

Макар хотів щось додати.

Зупинити її.

Пояснити, що йому самому ці слова дісталися дуже важко.

Але не встиг.

Вікторія вже вийшла.

Двері тихо зачинилися.

Макар заплющив очі.

«Ти все зробив правильно.»

Чомусь від цієї думки легше не стало.

Вікторія повільно йшла майже порожнім коридором.

«Тримати дистанцію...»

Вона повторювала ці слова знову й знову.

І раптом зрозуміла, що вони болять значно сильніше, ніж будь-які плітки.

Біля виходу її наздогнав Артем.

— Віко! Ти ще тут?

Вона швидко витерла куточок ока, сподіваючись, що він нічого не помітив.

— Так... Уже йду.

— Усе гаразд?

Вона змусила себе усміхнутися.

— Просто втомилася.

Артем кілька секунд уважно дивився на неї.

«Вона плакала...»

Він нічого не сказав уголос.

Але саме цієї миті прийняв рішення.

Якщо хтось змушує Вікторію страждати, він дізнається хто.

Навіть якщо цією людиною виявиться сам ректор.