Глава 22. Дистанція

Макар уже зник за дверима ректорату, а Вікторія разом із Лізою попрямувала до навчального корпусу.

На губах Олени з'явилася ледь помітна посмішка.

— Ти можеш обманювати інших, Макаре... Але не мене.

Вона добре пам'ятала, як він дивився на Вікторію.

Лише одну мить.

Та інколи й цього достатньо.

Того ж дня після пар Вікторія сиділа в бібліотеці, переглядаючи матеріали для нового проєкту.

На столі лежали десятки роздруківок, нотатки й ноутбук.

Вона настільки захопилася роботою, що навіть не помітила, як хтось сів навпроти.

— Привіт.

Вона підняла голову.

— Артеме?

— Не заважаю?

— Ні... Просто не очікувала.

Він поклав на стіл теку.

— Це список студентів, які хочуть долучитися до проєкту. Подумав, що тобі стане в пригоді.

Вікторія щиро усміхнулася.

— Дякую. Це дуже допоможе.

— Я ж казав, що хочу працювати в команді.

Кілька хвилин вони обговорювали кандидатів.

Артем виявився набагато відповідальнішим, ніж вона думала.

«Мабуть, я дарма поставилася до нього насторожено.»

Тим часом Макар повертався із засідання вченої ради.

Проходячи повз бібліотеку, він випадково глянув крізь скляні двері.

Вікторія сиділа за столом.

Навпроти неї — Артем.

Вони щось жваво обговорювали й усміхалися.

Макар зупинився.

Сам не розуміючи чому.

Усередині знову виникло те саме неприємне відчуття.

«Вона має право спілкуватися з ким завгодно.»

«І тебе це не повинно хвилювати.»

Він уже хотів піти, але саме в цю мить Артем нахилився ближче до Вікторії, показуючи щось на екрані ноутбука.

З боку це виглядало майже по-дружньому.

Макар міцніше стиснув папку з документами.

«Припини.»

Він різко відвернувся й пішов далі.

— То як щодо кави? — несподівано запитав Артем.

Вікторія на секунду замислилася.

— Як друзі?

— Звісно.

Вона усміхнулася.

— Домовилися. Але лише після того, як закінчимо з цими списками.

— Чудово.

Вони одночасно простягнули руки до однієї папки й тихо засміялися.

Саме в цей момент повз бібліотеку вдруге проходив Макар.

Він почув сміх.

І, сам того не бажаючи, знову подивився всередину.

Цього разу він не зупинився.

Лише швидко пройшов повз.

Та Вікторія встигла помітити його.

Її усмішка повільно згасла.

— Щось сталося? — запитав Артем.

— Ні... Просто здалося.

Але всередині вона відчула дивний смуток.

«Чому мені стало так важливо, що він навіть не привітався?..»

Увечері Макар сидів у своєму кабінеті майже в темряві.

На столі лежали документи.

Та він уже десять хвилин читав один і той самий рядок.

Думки весь час поверталися до бібліотеки.

До її усмішки.

До Артема.

— Це вже переходить усі межі... — тихо сказав він самому собі.

Він ревнував.

І це усвідомлення налякало його більше, ніж усі анонімні листи, комісії та плітки разом.

Бо з ними можна було боротися.

А з власними почуттями — дедалі важче.

У цей момент у двері кабінету тихо постукали.

— Заходьте.

На порозі стояла Вікторія.

— Перепрошую, що так пізно... Але мені потрібен ваш підпис на документах проєкту.

Макар мовчки подивився на неї.

Він ще не знав, що ця, здавалося б, звичайна розмова закінчиться несподіваним зізнанням... щоправда, не в коханні, а в тому, чого вони обоє боялися найбільше.