Глава 21. Перший крок на зустріч

«Наступного разу комісія вже не допоможе. Це тільки початок.»

Повідомлення було надіслане з невідомого номера.

Без підпису.

Без можливості відповісти.

Він повільно заблокував телефон.

— Щось сталося? — тихо запитала Вікторія.

Макар підняв на неї погляд.

На одну мить йому захотілося сказати правду.

Показати повідомлення.

Поділитися тим, що його турбує.

Але вже наступної миті здоровий глузд узяв гору.

«Ні. Вона й так пережила забагато.»

— Робочі питання, — коротко відповів він.

Вікторія уважно дивилася на нього.

«Він бреше.»

Не для того, щоб приховати щось погане.

А щоб не втягувати її.

І це чомусь боліло ще більше.

— Добре, — тихо сказала вона.

Макар ледь усміхнувся.

— Уже пізно. Я відвезу вас додому.

Вона одразу похитала головою.

— Не треба.

— Вікторіє...

— Після всіх цих фото це буде нерозумно.

Його обличчя стало серйозним.

Вона мала рацію.

Але думка про те, що вона сама повертатиметься додому майже вночі, зовсім йому не подобалася.

— Тоді хоча б викличте таксі.

— Викличу.

Він ще кілька секунд мовчав.

— Пообіцяйте.

Вона здивовано всміхнулася.

— Ви зараз говорите як...

Вона замовкла.

— Як хто?

— Як людина, якій не байдуже.

У кабінеті запанувала тиша.

Макар не знайшов відповіді.

Бо будь-яка відповідь була б небезпечно чесною.

— Пообіцяйте, — лише повторив він.

Вікторія повільно кивнула.

— Обіцяю.

Вона вийшла з корпусу першою.

Макар залишився біля вікна свого кабінету.

Звідси добре було видно університетське подвір'я.

Він дочекався, поки до входу під'їде таксі.

Побачив, як Вікторія сіла в автомобіль.

І лише після цього дозволив собі видихнути.

«Тепер можна їхати.»

Наступного ранку Вікторія прийшла до університету трохи раніше.

Ніч майже не принесла відпочинку.

Вона весь час згадувала вчорашню розмову.

«Пообіцяйте...»

Так просто.

Так щиро.

І зовсім не схоже на суворого ректора, якого вона зустріла в перший день.

— Доброго ранку!

Ліза підбігла до неї з двома стаканчиками кави.

— Один тобі.

Вікторія засміялася.

— Тільки не кажи, що це натяк.

— Ні. Просто вирішила, що після всіх пригод із кавою тобі пора повернути їй добре ім'я.

Подруги розсміялися.

Саме в цю мить повз них проходив Макар.

Він почув сміх.

І мимоволі повернув голову.

Вікторія теж його помітила.

Їхні погляди зустрілися лише на секунду.

— Доброго ранку, Макаре Сергійовичу, — першою привіталася вона.

— Доброго ранку.

Його відповідь була стриманою.

Надто стриманою.

Він навіть не зупинився.

Ліза здивовано перевела погляд із нього на Вікторію.

— Учора ви нормально спілкувалися, а сьогодні він удає, що ледве тебе знає.

Вікторія сумно усміхнулася.

— Він робить правильно.

А сама подумала зовсім інше.

«Він спеціально тримає дистанцію...»

Макар зайшов до кабінету й зачинив двері.

Він притулився спиною до них і заплющив очі.

«Ледь не посміхнувся їй при всіх.»

Саме це його налякало.

Він чудово розумів: достатньо одного необережного погляду — і плітки почнуться знову.

А цього він допустити не міг.

Та він не знав, що, стоячи біля вікна другого поверху, Олена бачила всю цю сцену.

І стримане привітання Макара лише переконало її в одному.

Він намагається приховати свої почуття.

А отже... вони вже є.