Глава 20. Перевірка

— Макаре Сергійовичу... До вас приїхала комісія з міністерства. Кажуть, це терміново.

Макар на мить заплющив очі.

Комісія не могла приїхати без попередження.

Особливо зараз.

«Занадто багато збігів...»

Він спокійно перевів погляд на Вікторію.

— Зачекайте тут кілька хвилин.

— Добре.

Вона відразу зрозуміла, що ситуація серйозніша, ніж здається.

Макар вийшов із кабінету.

У приймальні на нього вже чекали троє людей у ділових костюмах.

— Добрий день.

— Добрий день, Макаре Сергійовичу, — привітався найстарший із них. — Ми отримали анонімне звернення щодо можливих порушень у вашому університеті.

Макар навіть не здивувався.

— Яких саме?

Чоловік відкрив папку.

— Зловживання службовим становищем, упереджене ставлення до студентів та можливий конфлікт інтересів.

Усередині все похололо.

«Так ось до чого все вело...»

Та зовні він залишався абсолютно спокійним.

— Прошу до конференц-зали. Я готовий відповісти на всі запитання.

У кабінеті Вікторія сиділа, міцно стискаючи пальці.

Вона дивилася у вікно, але майже нічого не бачила.

«Це через мене?»

Вона знову й знову прокручувала останні тижні.

Кава.

Фото.

Плітки.

Анонімні листи.

Тепер ще й комісія.

«Якщо через мене він втратить роботу...»

У двері тихо постукали.

— Можна?

До кабінету зазирнула секретарка.

— Макар Сергійович просив передати, щоб ви не хвилювалися й продовжували працювати над проєктом.

Вікторія ледь усміхнулася.

Навіть зараз він думав не про себе.

Перевірка тривала майже три години.

Комісія переглядала документи, опитувала викладачів, перевіряла накази.

Макар відповідав на кожне запитання стримано й упевнено.

Та коли один із членів комісії поклав перед ним роздруковані фотографії, у кабінеті стало тихо.

— Поясніть це.

Макар опустив погляд.

Ті самі фото.

Спеціально обрізані так, щоб створити хибне враження.

— Це робочі зустрічі зі студенткою, яка координує університетський проєкт.

— Чому саме вона?

— Бо вона найкраще впоралася із попереднім завданням.

— Ви можете це довести?

Макар мовчки простягнув папку.

— Тут результати її роботи, відгуки викладачів і звіти щодо форуму.

Член комісії уважно переглянув документи.

— Вражає...

Наприкінці дня комісія залишила університет.

— Дякуємо за співпрацю.

— Остаточний висновок отримаєте за кілька днів.

Макар лише кивнув.

Коли автомобілі від'їхали, він нарешті дозволив собі важко видихнути.

Вечоріло.

Коридори майже спорожніли.

Вікторія все ще сиділа в аудиторії, працюючи над списками учасників проєкту.

Вона навіть не почула, як відчинилися двері.

— Ви ще тут?

Вона здригнулася й швидко підвела голову.

— Макаре Сергійовичу...

Він виглядав дуже втомленим.

Під очима залягли тіні.

Краватка була трохи послаблена.

— Як усе пройшло?

Макар мовчав кілька секунд.

— Важко.

Вона повільно встала.

— Це через мене?

Він одразу похитав головою.

— Ні.

— Але ж...

— Вікторіє.

Він подивився їй просто в очі.

— Я більше не хочу чути від вас цих слів.

Його голос звучав тихо.

Але дуже впевнено.

— Ви ні в чому не винні.

Вона мовчала.

А тоді несподівано для самої себе зробила крок до нього.

— Якщо вам потрібна допомога... я поруч.

Ці слова застали Макара зненацька.

За довгі роки роботи він звик підтримувати інших.

Але майже забув, як це — коли підтримують тебе.

Він усміхнувся.

Щиро.

— Дякую.

Їхні погляди зустрілися.

І саме в цей момент у кишені Макара задзвонив телефон.

На екрані висвітилося лише одне повідомлення.

«Наступного разу комісія вже не допоможе. Це тільки початок.»

Усмішка зникла з його обличчя.

Він зрозумів: людина, яка почала цю гру, не збиралася зупинятися.