Глава 18. Фото без пояснень

Людина за дверима швидко сховала телефон і безшумно зникла в кінці коридору.

У кабінеті ж панувала звичайна робоча атмосфера.

— Заходьте, Артеме, — спокійно сказав Макар.

Артем зробив кілька кроків уперед.

— Перепрошую, не знав, що у вас нарада.

— Уже майже завершили, — відповів ректор.

Вікторія підвелася.

— Якщо більше нічого не потрібно, я піду.

— Зачекайте, — Макар узяв зі столу ще одну папку. — Тут список студентів, яких ви маєте запросити до проєкту.

Вона підійшла ближче.

Їхні пальці випадково торкнулися, коли він передавав документи.

Обоє одночасно відсмикнули руки.

— Перепрошую... — тихо сказала Вікторія.

— Нічого страшного.

Макар опустив очі на документи, ніби нічого не сталося.

Але всередині він був зовсім не таким спокійним.

«Це випадковість.»

«Звичайна випадковість.»

Вікторія теж відчула, як її серце несподівано прискорилося.

«Та що зі мною сьогодні?..»

— До побачення, Макаре Сергійовичу.

— До побачення.

Коли двері зачинилися, Артем уважно подивився на ректора.

— Вона справді дуже здібна.

— Саме тому я запросив її до цього проєкту.

— Не тільки тому, правда?

Запала коротка тиша.

Макар повільно підняв голову.

— Раджу уважніше добирати слова, Артеме.

Його голос звучав спокійно, але досить холодно.

Артем одразу зрозумів, що перейшов межу.

— Перепрошую. Я не хотів нікого образити.

— Сподіваюся.

Вікторія спускалася сходами, переглядаючи список учасників.

— Віко!

Ліза наздогнала її майже бігом.

— Тебе знову викликали?

— Так, але лише через проєкт.

— Зрозуміло...

Ліза хитро усміхнулася.

— А чому ти така червона?

— Бо піднімалася сходами.

— Ага... Саме тому.

Вікторія лише закотила очі.

— Лізо, припини вигадувати.

Та подруга лише засміялася.

Тим часом у міському кафе за кілька кварталів від університету Олена сиділа за столиком біля вікна.

Навпроти неї влаштувався той самий чоловік, який фотографував біля кабінету.

Він поклав телефон на стіл.

— Ось.

Олена відкрила фото.

На знімку Макар і Вікторія стояли зовсім близько один до одного.

Здавалося, ніби між ними відбувається щось значно особистіше, ніж звичайна робоча розмова.

Олена примружилася.

— Добре підібраний ракурс.

— Як ви й просили.

— Цього поки що достатньо.

Вона заблокувала телефон.

— Але мені потрібні докази, які вже ніхто не зможе назвати випадковістю.

Чоловік мовчки кивнув.

— Зрозумів.

Олена подивилася у вікно.

— Вибач, Макаре... Але якщо ти не захотів бути зі мною, то й щасливим із нею теж не будеш.

У цей самий час Макар залишився в кабінеті сам.

Він відкрив ноутбук, але працювати не виходило.

Погляд мимоволі впав на чашку кави, що стояла на столі.

Він усміхнувся.

«Усе почалося з тієї нещасної кави...»

І вперше за довгий час дозволив собі подумати не як ректор.

А як чоловік.

Щоправда, лише на одну мить.

Бо вже за секунду він закрив ноутбук і тихо промовив:

— Ні... Це нікуди не приведе.

Він ще не знав, що наступного дня університет прокинеться від нової хвилі пліток, а фото, зроблене сьогодні, з'явиться там, де його побачать абсолютно всі.