Глава 17. Перший день нового проєкту

Вікторія ще раз подивилася на товсту папку, яку тримала в руках.

«Схоже, найближчий місяць буде непростим...»

Вона зробила лише кілька кроків коридором, коли її наздогнав голос секретарки.

— Вікторіє, зачекайте.

— Так?

— Макар Сергійович забув сказати. Завтра о восьмій ранку відбудеться перша робоча нарада. Не запізнюйтеся.

Вікторія тихо засміялася.

— Передайте йому, що цього разу прийду раніше.

— Обов'язково.

У кабінеті Макар продовжував дивитися на зачинені двері.

«Вона погодилася.»

Чомусь ця новина потішила його більше, ніж мала б.

Він сів за стіл, але вже за хвилину задзвонив телефон.

— Слухаю.

— Макаре, добрий вечір.

Він одразу впізнав голос.

— Олено.

— Ми можемо зустрітися?

— Не бачу сенсу.

— А якщо це стосується твоєї студентки?

Макар напружився.

— Що ти маєш на увазі?

— Не телефоном.

Вона скинула виклик.

Він кілька секунд дивився на екран.

«Знову починається...»

Наступного ранку Вікторія прийшла до університету за двадцять хвилин до восьмої.

— Не вірю своїм очам, — здивувався охоронець. — Це точно та сама студентка, яка постійно запізнювалася?

Вона засміялася.

— Люди змінюються.

«Особливо коли не хочуть отримати зауваження від одного дуже принципового ректора.»

Піднявшись на останній поверх, вона тихо постукала.

— Заходьте.

Макар уже був у кабінеті.

Перед ним лежали креслення, документи та ноутбук.

Він підняв голову.

— Ви прийшли раніше.

— На цілих сім хвилин.

— Це прогрес.

— Сподіваюся, це теж буде записано в мою особову справу.

На його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

— Можливо.

Вікторія сіла навпроти.

— То що це за проєкт?

Макар розгорнув креслення.

— Через місяць університет братиме участь у всеукраїнському конкурсі студентських стартапів. Ми повинні представити власний соціальний проєкт.

— І що саме будемо робити?

— Поки що вирішуємо.

Він підсунув до неї список ідей.

Вікторія уважно читала.

Через кілька хвилин зупинилася на одному пункті.

— А що, якщо організувати безкоштовний освітній центр для дітей із притулків?

Макар здивовано подивився на неї.

— Чому саме це?

— Бо таким дітям часто не вистачає підтримки. Якщо ми можемо хоч трохи допомогти... чому ні?

У кабінеті запала тиша.

Макар уважно дивився на неї.

«Вона зараз не думає про перемогу.»

«Вона справді хоче допомогти.»

І саме це вразило його найбільше.

— Мені подобається ця ідея, — сказав він.

Вікторія усміхнулася.

— Серйозно?

— Так.

Вона навіть не помітила, що посміхається вже зовсім інакше.

Не стримано.

Щиро.

Макар теж це помітив.

І раптом упіймав себе на думці, що хотів би бачити цю усмішку частіше.

«Зупинись.»

Він різко відвів погляд до документів.

Саме цієї миті двері кабінету без стуку відчинилися.

— Перепрошую, Макаре Сергійовичу...

На порозі стояв Артем Коваль.

Він здивовано перевів погляд із ректора на Вікторію.

— Я, мабуть, невчасно?

Макар спокійно підвівся.

— Якщо питання термінове — заходьте.

Артем кивнув, але його погляд на мить затримався на Вікторії.

Вона відчула це.

І чомусь їй стало трохи ніяково.

А за дверима кабінету хтось знову непомітно зробив фотографію.

Цього разу на знімку було троє людей.

Але той, хто натискав кнопку, чудово знав, як зробити так, щоб на фото залишилися лише двоє.