Глава 15. Пропозиція, від якої важко відмовитись

Макар зачинив двері й жестом запросив Вікторію сісти.

Вона опустилася в крісло навпроти його столу, відчуваючи приємну втому після насиченого дня.

«Невже зараз буде розбір усіх моїх помилок?»

Макар кілька секунд мовчав, переглядаючи документи. Насправді він просто намагався правильно підібрати слова.

Сьогоднішній форум перевершив усі очікування.

І значною мірою це була її заслуга.

— Насамперед хочу подякувати вам, — нарешті промовив він.

Вікторія здивовано підняла очі.

— Мені?

— Саме вам.

Він відклав папку.

— Якби не ваша організованість і швидкі рішення, сьогоднішній захід міг закінчитися зовсім інакше.

Вона ніяково усміхнулася.

— Я просто робила свою роботу.

— Не применшуйте своїх заслуг.

Його голос звучав щиро.

І це змусило її серце забитися швидше.

«Чому мені так важливо чути його похвалу?..»

Макар дістав зі столу невеликий конверт.

— Це ваш гонорар.

Вона здивовано взяла його.

— Але ж ми домовлялися про іншу суму...

— Це премія.

— За що?

— За врятований форум.

Вікторія одразу похитала головою.

— Я не можу взяти більше.

Макар ледь усміхнувся.

— Знову сперечаєтеся?

— Просто це неправильно.

— Неправильно було б не оцінити вашу працю.

Вона опустила погляд на конверт.

«Ці гроші мені дуже потрібні... Але чомусь незручно їх брати.»

— Дякую...

— Це ще не все.

Вона насторожилася.

— Є ще одна пропозиція.

— Яка?

Макар на мить замовк.

— Через місяць університет братиме участь у всеукраїнському студентському проєкті. Потрібна людина, яка координуватиме команду.

Вікторія здивовано кліпнула.

— Ви хочете, щоб це була я?

— Так.

— Але ж є старости, студентська рада...

— Є.

— Тоді чому саме я?

Макар уважно подивився їй у вічі.

— Бо ви не розгубилися сьогодні.

— Це випадковість.

— Ні.

Його голос став упевненішим.

— Ви вмієте брати відповідальність. А це трапляється значно рідше, ніж високі оцінки.

Вікторія відчула, як щоки злегка запалали.

«Ніхто ще не говорив про мене так...»

Вона зробила глибокий вдих.

— Мені потрібно подумати.

— Звісно.

Макар не став тиснути.

— Відповідь можете дати через кілька днів.

Саме цієї миті в двері постукали.

До кабінету зазирнула секретарка.

— Перепрошую, Макаре Сергійовичу...

— Так?

— Біля входу журналісти. Вони хочуть узяти у вас коментар щодо сьогоднішнього форуму.

Макар кивнув.

— Зараз спущуся.

Він перевів погляд на Вікторію.

— Вам краще вийти через внутрішній двір. Не хочу, щоб журналісти почали ставити зайві запитання.

Вона розуміла, що він має рацію.

— Добре.

Підійшовши до дверей, Вікторія раптом озирнулася.

— Макаре Сергійовичу...

— Так?

— Я рада, що тоді випадково облила вас кавою.

У кабінеті запала тиша.

За мить на його обличчі з'явилася тепла усмішка.

— А я думав, що ніколи не почую таких слів.

Вона тихо засміялася й вийшла.

Двері зачинилися.

Макар ще кілька секунд дивився їм услід.

«Вона змінює цей університет... І, здається, потроху змінює мене.»

Він одразу ж насупився.

«Стоп.»

«Не заходь надто далеко.»

Бо що сильніше він прив'язувався до Вікторії, то частіше нагадував собі одну просту істину.

Вона була його студенткою.

А він — її ректором.

І ця межа все ще залишалася між ними.