Глава 14. У темряві

Спочатку пролунав здивований гул, потім кілька схвильованих голосів. Хтось дістав телефон і ввімкнув ліхтарик.

Вікторія вже бігла службовим коридором.

— Генератор... Тільки б генератор спрацював...

Серце калатало так сильно, що вона майже не чула власних кроків.

«Без паніки. Усе можна виправити.»

За спиною почулися швидкі кроки.

— Вікторіє!

Вона озирнулася.

Макар наздогнав її.

— Ви куди?

— До технічної кімнати.

— Я з вами.

Вони разом звернули за ріг.

Біля дверей уже метушився технік.

— Не запускається! — вигукнув він. — Хтось висмикнув кабель живлення!

— Що? — здивувалася Вікторія.

— Це неможливо... Я сам усе перевіряв годину тому.

Макар швидко оцінив ситуацію.

— Запасний кабель є?

— Так, але потрібно кілька хвилин.

— Працюйте.

Його голос був спокійним, без тіні паніки.

Саме це трохи заспокоїло всіх навколо.

Вікторія глибоко вдихнула.

«Добре, світло скоро буде. Але гостей теж треба чимось зайняти...»

— Макаре Сергійовичу.

Він подивився на неї.

— Якщо ви повернетеся до зали й поясните ситуацію, люди не почнуть хвилюватися.

Він кивнув.

— А ви?

— Допоможу тут.

Кілька секунд він мовчав.

Йому зовсім не хотілося залишати її саму.

Після всіх анонімних листів і дивних подій відчуття тривоги лише посилювалося.

«Не накручуй себе.»

— Добре, — коротко відповів він. — Якщо щось станеться — телефонуйте мені одразу.

— Домовилися.

Макар швидко повернувся до зали.

— Шановні гості, прошу зберігати спокій.

Його голос упевнено пролунав через переносний мегафон.

— Маємо технічну несправність. За кілька хвилин електропостачання буде відновлено.

У залі поступово стихли розмови.

Хтось навіть почав аплодувати, підтримуючи організаторів.

У технічній кімнаті тим часом кипіла робота.

Вікторія подавала інструменти, поки технік під'єднував новий кабель.

— Майже готово...

Раптом за дверима почувся глухий звук.

Наче хтось поспіхом утік.

Вікторія насторожилася.

— Ви чули?

— Що саме? — перепитав технік, не відриваючись від роботи.

Вона підійшла до дверей і визирнула в коридор.

Порожньо.

Лише вдалині повільно зачинялися двері запасного виходу.

«Може, здалося?..»

Та всередині щось стислося.

Інтуїція підказувала: це не випадковість.

За хвилину світло різко спалахнуло.

— Є! — радісно вигукнув технік.

Вікторія полегшено видихнула.

— Дякую...

Вона швидко повернулася до актової зали.

Форум продовжився так, ніби нічого й не сталося.

Після завершення заходу гості почали розходитися.

Усі вітали організаторів із успішним проведенням форуму.

— Макаре Сергійовичу, чудова організація!

— Дякуємо!

— Захід був на високому рівні.

Макар чемно усміхався, але поглядом шукав лише одну людину.

Вікторія саме допомагала волонтерам збирати банери.

Втомлена.

З розкуйовдженим волоссям.

Але щаслива.

«Вона впоралася...»

Його губи самі собою розтягнулися в легкій усмішці.

— Вікторіє.

Вона озирнулася.

— Так?

— Здається, я обіцяв вам розмову після форуму.

— Так...

— Ходімо до кабінету.

Її серце мимоволі пришвидшилося.

«Цікаво, про що він хоче поговорити?..»

Вона ще не знала, що за кілька хвилин почує пропозицію, яка змінить не лише її студентське життя, а й змусить їх проводити разом набагато більше часу.