Глава 13. День, який усе змінив

О сьомій тридцять Вікторія вже була в університеті.

— Доброго ранку! — привіталася вона з охоронцем.

— Ого, пані координаторко, ви сьогодні раніше за всіх.

— Сьогодні не можна запізнюватися.

Вона швидко піднялася до актової зали.

Усередині вже працювали техніки. Волонтери розкладали інформаційні буклети, перевіряли таблички для гостей.

— Усім доброго ранку! — голосно сказала Вікторія. — До відкриття дві години. Перевіряємо все ще раз.

Вона рухалася між рядами крісел, уважно помічаючи кожну дрібницю.

«Тільки б усе минуло добре...»

Макар приїхав за годину.

Побачивши залу, він на мить завмер.

Усе було саме так, як він планував.

Охайно.

Стримано.

Без жодного зайвого елемента.

Його погляд одразу знайшов Вікторію.

Вона саме допомагала першокурсникам встановити банер.

— Макаре Сергійовичу!

До нього підійшов проректор.

— Усе готово.

— Майже.

Макар кивнув у бік Вікторії.

— Поки вона ще щось перевіряє, значить, не готово.

Проректор усміхнувся.

— Хорошу координаторку ви знайшли.

— Згоден.

Макар сам здивувався, як легко вимовив ці слова.

За пів години до початку до Вікторії підбіг схвильований Назар.

— Віко!

— Що сталося?

— Один із головних гостей застряг у заторі. Його презентація тільки на флешці.

Вона завмерла.

— Без неї він не зможе виступити.

— Саме так.

«Спокійно... Треба щось придумати.»

Вона швидко набрала номер гостя.

Через кілька хвилин усміхнулася.

— Він зараз надішле презентацію електронною поштою.

— А якщо інтернет...

— Не встигне.

Вона вже бігла до технічної кімнати.

За кілька хвилин Макар застав її біля ноутбука.

— Є проблема?

— Уже майже немає.

Вона швидко копіювала файли.

— Устигли?

— Так.

Макар мовчки спостерігав.

«Вона навіть не розгубилася.»

Він звик працювати з людьми, які в критичний момент починали панікувати.

Вікторія ж діяла швидко й холоднокровно.

— Молодець, — тихо сказав він.

Вона підняла голову.

— Це вже другий комплімент за тиждень.

— Не перебільшуйте.

— Просто рахую.

Він усміхнувся.

— Небезпечна звичка.

Їхню розмову перервав звук мікрофона.

— До початку залишилося п'ять хвилин!

Форум розпочався.

У залі не було жодного вільного місця.

Макар відкривав захід.

Його голос лунав упевнено, а Вікторія стояла за кулісами й уважно стежила, щоб усе працювало бездоганно.

Вона навіть не помітила чоловіка в темній куртці, який непомітно зайшов до службового коридору.

Він дістав телефон.

Зробив кілька фотографій.

Потім повільно рушив у бік технічної кімнати.

Під час першої перерви Макар підійшов до Вікторії.

— Ви сьогодні перевершили всі мої очікування.

Вона відчула, як серце забилося швидше.

«Спокійно, Віко... Це просто похвала за роботу.»

— Дякую.

— Після завершення форуму хочу поговорити з вами.

— Це щось серйозне?

Макар усміхнувся.

— Не хвилюйтеся. Цього разу без кави.

Вона тихо засміялася.

І саме в цей момент у всій будівлі раптово згасло світло.

Зала занурилася в темряву.

Пролунав здивований гул гостей.

Макар інстинктивно подивився на Вікторію.

А вона вже бігла до технічної кімнати.

Не знаючи, що там на неї вже хтось чекає...