Глава 12. Попередження

Олена стояла за кілька метрів від неї, схрестивши руки на грудях. На її обличчі грала легка усмішка, але очі залишалися холодними.

— Не хвилюйся, — промовила вона. — Я не кусаюся.

— Ви хотіли зі мною поговорити?

— Саме так.

Коридор майже спорожнів. Останні студенти поспішали до виходу, а за великими вікнами вже починало сутеніти.

— Може, пройдемося? — запропонувала Олена.

Вікторія неохоче кивнула.

«Чим швидше це закінчиться, тим краще.»

Вони мовчки спустилися у внутрішній дворик університету.

Легкий вітер колихав листя дерев.

Першою заговорила Олена.

— Ти давно знайома з Макаром?

— Ми познайомилися після його призначення.

— І вже встигли стати... близькими?

Вікторія різко зупинилася.

— Перепрошую?

— Не вдавай, що не розумієш.

— Ви помиляєтеся.

Олена тихо засміялася.

— Я теж колись так говорила.

Вікторія насупилася.

— Якщо ви хочете мене образити, то даремно витрачаєте час.

— Ні. Я хочу тебе застерегти.

Ці слова прозвучали настільки несподівано, що Вікторія навіть розгубилася.

— Від чого?

Олена зробила глибокий вдих.

— Макар уміє бути уважним. Уміє підтримати. Уміє зробити так, щоб ти почувалася особливою.

На мить вона замовкла.

— А потім просто відгороджується стіною.

Вікторія уважно слухала.

Перед нею вже не стояла самовпевнена жінка.

На якусь мить Олена здалася дуже втомленою.

— Ви досі його кохаєте? — тихо запитала Вікторія.

Олена сумно всміхнулася.

— Це вже не має значення.

«Неправда», — подумала Вікторія.

В очах жінки було занадто багато болю.

— Я не претендую на ваше місце, — спокійно сказала вона. — Між мною і Макаром нічого немає.

— Поки що.

— І не буде.

Олена уважно подивилася їй в очі.

— Ти справді так думаєш?

Вікторія мовчала.

Бо раптом згадала його погляд.

Його усмішку.

Те, як він сказав: «Я вам вірю.»

Вона швидко відігнала ці думки.

«Ні. Це просто вдячність.»

Тим часом у кабінеті ректора Макар стояв біля вікна.

Секретарка вже давно пішла додому.

Університет майже спорожнів.

Він подивився на годинник.

«Де вона?»

Йому не подобалося, що Олена попросила поговорити з Вікторією.

Він добре знав характер колишньої нареченої.

Якщо вона щось задумала, просто так не відступить.

Макар узяв телефон.

Палець уже торкнувся контакту Вікторії.

Але він одразу відклав телефон назад.

«Ні.»

«Вона доросла людина.»

«Я не маю права втручатися.»

Та неспокій нікуди не зникав.

Коли Вікторія повернулася до корпусу, Макар саме виходив із кабінету.

Вони мало не зіткнулися в коридорі.

— Вікторіє.

— Макаре Сергійовичу.

Він уважно подивився на неї.

— Усе гаразд?

— Так.

Вона відповіла занадто швидко.

І він це помітив.

— Олена вас не образила?

Вікторія на секунду затримала погляд на його обличчі.

«Він хвилюється?..»

— Ні.

— Ви впевнені?

Вона ледь усміхнулася.

— Не хвилюйтеся. Я вмію за себе постояти.

Макар полегшено видихнув, хоча й сам не зрозумів чому.

— Це добре.

Вони ще кілька секунд стояли мовчки.

Першою тишу порушила Вікторія.

— До завтра.

— До завтра.

Вона пішла до виходу.

Макар дивився їй услід, поки вона не зникла за дверима.

«Тримай дистанцію...»

Ця думка звучала в голові все тихіше.

А інша — навпаки — ставала дедалі голоснішою.

«Ти вже починаєш за неї хвилюватися.»

І цього він боявся найбільше.