Глава 11. Перший удар

Університет ніби жив одним великим проєктом. Волонтери носили коробки, прикрашали актову залу, перевіряли списки гостей.

Вікторія майже не сиділа на місці.

— Лізо, допоможеш із бейджами?

— Уже друкую.

— Назаре, не забудь про столи для реєстрації.

— Добре!

Вона швидко відмічала виконані завдання у своєму блокноті.

«Ще трохи... І все буде готово.»

— Пані координаторко.

Знайомий голос пролунав за спиною.

Вікторія обернулася.

Макар.

У темно-синій сорочці із закоченими рукавами він виглядав менш офіційно, ніж зазвичай.

— Так?

— Зайдіть до мене після обіду.

— Є нові завдання?

— Є.

Він сказав це коротко й одразу пішов далі.

Ліза простежила за ним поглядом.

— Він сьогодні якийсь... дивний.

— Чому?

— Навіть не посміхнувся.

Вікторія теж це помітила.

«Наче щось сталося.»

Після обіду вона постукала в кабінет ректора.

— Заходьте.

Макар стояв біля вікна.

На столі лежала відкрита папка.

Його обличчя було незвично серйозним.

— Сідайте.

— Щось сталося?

Він мовчки простягнув їй кілька аркушів.

Вікторія взяла їх до рук.

Це були анонімні листи.

На першому великими літерами було надруковано:

«Ректор використовує службове становище заради студентки.»

На другому:

«Форум — лише привід проводити час удвох.»

Її пальці затремтіли.

— Що це?..

— Сьогодні ці листи отримали члени вченої ради.

Вона зблідла.

— Але це ж неправда...

— Я знаю.

— Тоді...

Макар важко видихнув.

— Хтось дуже хоче зіпсувати і форум, і мою репутацію.

Вікторія повільно опустила аркуші на стіл.

— Через мене...

— Ні.

Його голос став твердішим.

— Не смійте звинувачувати себе.

Вона підняла на нього очі.

— Але якби не я...

— Вікторіє.

Він зробив крок ближче.

— Людина, яка це робить, знайшла б інший привід.

На кілька секунд запала тиша.

— Ви мені вірите? — тихо запитала вона.

Макар навіть не замислився.

— Так.

Лише одне слово.

Спокійне.

Упевнене.

І саме воно змусило її відчути дивне тепло.

«Він навіть не сумнівався...»

Макар теж дивився на неї.

«Чому для мене так важливо, щоб вона знала: я на її боці?»

Це питання починало його лякати.

У двері несподівано постукали.

— Макаре Сергійовичу, — до кабінету зазирнула секретарка. — До вас прийшла пані Олена.

Він на мить заплющив очі.

— Скажіть, що я зайнятий.

— Вона сказала, що чекатиме, скільки потрібно.

Макар стиснув щелепи.

— Добре. Через п'ять хвилин.

Секретарка вийшла.

Вікторія підвелася.

— Я теж піду.

— Вікторіє...

Вона зупинилася.

— Якщо хтось почне говорити про ці листи...

— Я не звертатиму уваги.

— Це буде непросто.

Вона сумно всміхнулася.

— Я сильніша, ніж здаюся.

Вона вийшла за двері.

Макар ще кілька секунд дивився їй услід.

А тоді тихо промовив сам до себе:

— Саме це мене й непокоїть...

Вікторія вже спускалася сходами, коли почула знайомий жіночий голос.

— Отже, це і є вона?

Олена стояла в кінці коридору.

На її обличчі сяяла ввічлива усмішка.

Але холодний погляд говорив зовсім про інше.

— Нам із тобою потрібно серйозно поговорити.

Вікторія відчула, як серце пропустило удар.

«Здається... неприємності тільки починаються.»