Глава 10. Несподіваний союз

Так було простіше.

Для обох.

Принаймні вона намагалася себе в цьому переконати.

— Ти що, посварилася з ректором? — запитала Ліза, коли вони виходили з лекції.

— Ні.

— Тоді чому ти тепер обходиш ректорат десятою дорогою?

Вікторія лише знизала плечима.

— Так буде краще.

— Для кого?

Вона не відповіла.

Бо сама не знала.

Макар помітив зміни вже наступного дня.

Вона більше не заходила до його кабінету.

Не сперечалася.

Не жартувала.

Лише передавала документи через секретарку.

«Сам цього хотів», — подумав він, відкладаючи чергову папку.

Але чомусь порожній кабінет став ще тихішим.

За три дні до форуму в актовій залі кипіла робота.

Волонтери розставляли стільці, перевіряли обладнання, прикрашали сцену.

Вікторія швидко роздавала доручення.

— Назаре, банери трохи лівіше.

— Софіє, перевір, чи готова реєстрація.

— Андрію, мікрофони вже протестували?

Вона не помітила, як до зали зайшов Макар.

Він мовчки спостерігав.

«Вона справді чудово справляється.»

Ще тиждень тому він сумнівався у своєму виборі.

Тепер — ні.

— Макаре Сергійовичу! — до нього підійшов технік. — Маємо проблему.

— Яку?

— Один із проєкторів перестав працювати.

Макар нахмурився.

— Запасний?

— Не вмикається.

Вікторія почула розмову й одразу підійшла.

— Що сталося?

— Можемо залишитися без головного екрана.

Вона задумалася лише на мить.

— У корпусі інформаційних технологій є новий проєктор. Минулого місяця його закупили для конференцій.

Технік розгублено похитав головою.

— Але ключі від аудиторії тільки в завідувача.

— Він сьогодні у відрядженні, — додав Макар.

Запала тиша.

— Зачекайте... — раптом сказала Вікторія. — У мене є його номер. Минулого семестру я допомагала йому з олімпіадою.

Вона швидко набрала номер.

За кілька хвилин усміхнулася.

— Він дозволив забрати ключі в охорони.

Технік полегшено видихнув.

— Я зараз!

Коли він пішов, Макар уважно подивився на Вікторію.

— Ви щойно врятували форум.

Вона зніяковіло усміхнулася.

— Просто пощастило.

— Ні.

Він зробив крок ближче.

— Це не удача. Це уважність.

Їхні погляди зустрілися.

Уперше за останні дні між ними не було напруження.

Лише спокій.

— Дякую, — тихо сказав Макар.

Вікторія здивовано кліпнула.

— Ви вже вдруге мене дивуєте.

— Чим?

— Тим, що вмієте дякувати.

Він усміхнувся.

— А ви все ще вмієте сперечатися.

— Це моя суперсила.

Вони обидва тихо засміялися.

Саме в цю мить до зали зайшла Олена.

Вона зупинилася в дверях, спостерігаючи, як вони усміхаються одне одному.

Її обличчя стало холодним.

«То ось чому ти так змінився, Макаре...»

Вона дістала телефон і непомітно набрала чийсь номер.

— Нам треба поговорити, — тихо сказала вона. — Настав час діяти.

Не підозрюючи цього, Макар і Вікторія продовжували обговорювати підготовку до форуму.

Жоден із них ще не знав, що справжні випробування для їхніх почуттів тільки починаються.