Глава 9. Межа

Вона повільно йшла порожнім коридором, міцно притискаючи до грудей папку з документами.

«Чому мене так зачепили його слова?..»

Він не сказав нічого особливого.

Лише підтримав її.

Та чомусь саме ця підтримка виявилася важливішою за десятки слів, які вона чула від інших.

— Віко!

Ліза швидко наздогнала її.

— Ну нарешті! Я тебе всюди шукаю.

— Щось сталося?

Подруга уважно подивилася їй в очі.

— Ти плакала?

— Ні.

— Брешеш.

Вікторія лише зітхнула.

— Просто втомилася.

— Це через той дурний чат?

— Не тільки...

Ліза взяла її під руку.

— Слухай мене уважно. Люди поговорять день-два й знайдуть нову тему. Не дозволяй їм керувати твоїм життям.

Вікторія всміхнулася.

— Дякую.

Тим часом у своєму кабінеті Макар не міг зосередитися на документах.

Він уже втретє перечитував один і той самий звіт.

«Це ненормально.»

Він завжди вмів відділяти роботу від особистого.

А зараз думав лише про одну студентку.

Про її засмучений погляд.

Про те, як вона намагалася приховати образу.

І це його дратувало.

Не вона.

Він сам.

«Тримай дистанцію, Макаре.»

Він добре знав, чим можуть закінчитися навіть найменші чутки.

Особливо тепер, коли хтось навмисно намагався їх розпалити.

У двері постукали.

— Заходьте.

До кабінету зайшла секретарка.

— Макаре Сергійовичу, це знайшли в поштовій скриньці.

Вона поклала на стіл білий конверт.

— Від кого?

— Без підпису.

Щойно секретарка вийшла, він відкрив конверт.

Усередині лежало кілька роздрукованих фотографій.

Та сама машина.

Вікторія.

Він.

А ще записка.

«Якщо не хочете великого скандалу, тримайтеся подалі від своєї студентки.»

Макар міцно стиснув аркуш.

— Дитячі ігри...

Та всередині все похололо.

Це вже були не просто плітки.

Хтось почав стежити.

Увечері Вікторія залишилася в університеті довше, щоб завершити підготовку списків для форуму.

Коли вона вийшла з бібліотеки, коридори майже спорожніли.

Світло горіло лише в кількох кабінетах.

Вона швидко попрямувала до сходів.

— Вікторіє.

Від несподіванки вона здригнулася.

Макар стояв біля вікна.

Без піджака.

З розстебнутими верхніми ґудзиками сорочки.

Виглядав дуже втомленим.

— Ви ще тут?

— Працюю.

— І ви теж.

Вона кивнула.

— Хотіла закінчити сьогодні.

Кілька секунд вони мовчали.

За вікном повільно сутеніло.

— Ви хотіли про щось поговорити? — несміливо запитала вона.

Макар дивився на нічне подвір'я університету.

— Так.

Він нарешті перевів погляд на неї.

— Нам потрібно бути обережнішими.

— Через фото?

— Не тільки.

Він не став розповідати про лист.

Не хотів її лякати.

— Поки форум не закінчиться, я прошу вас приходити до мого кабінету лише з робочих питань.

Вона мовчала.

У грудях неприємно кольнуло.

«Отже... він теж хоче дистанції.»

Вона змусила себе усміхнутися.

— Звісно, Макаре Сергійовичу.

Її офіційний тон різонув його.

«Так буде правильно.»

Повторював собі.

«Так безпечніше.»

Але чомусь від цієї думки зовсім не ставало легше.

— Гарного вечора, — тихо сказала Вікторія.

— І вам.

Вона пішла, навіть не озирнувшись.

Макар ще довго дивився їй услід.

І вперше за багато років відчув дивне бажання покликати людину назад.

Але так і не зробив цього.

Бо межі існували не просто так.

І він був переконаний, що ніколи їх не порушить.

Принаймні зараз...