Глава 8. Фото, якого не мало бути

Вікторія прокинулася раніше за будильник. Учорашня поїздка додому не виходила з голови.

«Чому я взагалі погодилася сісти до нього в машину?»

Вона перевернулася на інший бік ліжка.

«І чому мені було так легко поруч із ним? Це ж просто ректор...»

Телефон завібрував.

Ліза: Терміново відкрий студентський чат!

Вікторія насупилася.

— Що ще сталося?..

Вона відкрила повідомлення.

У чаті було понад двісті нових повідомлень.

Угорі висіло фото.

Чорний автомобіль Макара Вишневського.

Вона виходить із пасажирського сидіння.

Фото було зроблене здалеку, але обличчя легко впізнавалися.

Серце різко стиснулося.

— Ні...

Під фото вже сипалися коментарі.

"Нічого собі..."

"Кажуть, новий ректор дуже швидко знайшов собі улюбленицю."

"Тепер зрозуміло, чому вона постійно сидить у його кабінеті."

"Напевно, через це її й призначили координаторкою."

Вікторія відчула, як щоки запалали.

— Які ж... дурниці...

Але чим більше вона читала, тим гірше ставало.

Університет гудів, наче вулик.

Щойно Вікторія зайшла до корпусу, кілька студентів одразу обернулися.

Хтось усміхнувся.

Хтось почав перешіптуватися.

Вона опустила голову й швидко попрямувала до аудиторії.

«Не звертай уваги... Це просто плітки.»

Та зробити це було непросто.

Навіть під час лекції вона відчувала на собі чужі погляди.

Тим часом Макар сидів у своєму кабінеті.

— Макаре Сергійовичу...

Секретарка поклала перед ним телефон.

— Думаю, вам варто це побачити.

За хвилину він уже дивився на те саме фото.

Його щелепи напружилися.

— Хто це виклав?

— Ніхто не знає. Фото вже пересилають у всіх студентських чатах.

Він мовчав.

«Саме цього я й боявся...»

Його турбувала не власна репутація.

Він знав, що переживе будь-які плітки.

А ось Вікторія...

Вона опиниться в центрі уваги через звичайний людський вчинок.

І це було несправедливо.

Він підвівся.

— Покличте до мене Вікторію Левченко.

Через десять хвилин вона стояла в його кабінеті.

— Ви викликали?

Її голос звучав тихіше, ніж зазвичай.

Макар одразу помітив почервонілі очі.

«Вона вже бачила...»

— Сідайте.

— Не хочу.

— Це наказ?

Вона сумно всміхнулася.

— Ні. Просто... я краще постою.

Кілька секунд вони мовчали.

— Ви не винні, — нарешті сказав Макар.

Вона різко підняла голову.

— А хто винен?

— Той, хто зробив це фото.

— Люди все одно повірять у те, у що захочуть.

Вона відвернулася до вікна.

— Мені прикро, що через мене постраждає ваша репутація.

Макар здивовано подивився на неї.

«Вона зараз хвилюється... за мене?»

— Моя репутація мене хвилює значно менше, ніж ваша.

Вона мовчки дивилася на дощ за вікном.

Уперше за довгий час їй захотілося, щоб хтось просто сказав: «Усе буде добре.»

Макар зробив крок ближче.

— Послухайте мене уважно.

Вона повільно повернулася.

— Ви нічого поганого не зробили. Ви не повинні виправдовуватися за те, що я підвіз вас додому під час зливи.

Її очі зустрілися з його.

І чомусь саме ці прості слова стали для неї найкращою підтримкою.

Вона ледь помітно усміхнулася.

— Дякую...

Макар кивнув.

Та в цю саму мить за дверима кабінету хтось безшумно вимкнув диктофон на телефоні.

Ця розмова була записана.

І дуже скоро її мали використати проти них обох.