Глава 7. Під дощем

Ще кілька хвилин тому сонце освітлювало подвір'я університету, а тепер небо затягнули важкі сірі хмари. Краплі одна за одною билися об асфальт, швидко перетворюючи доріжки на суцільні калюжі.

Вікторія стояла під навісом біля центрального входу й міцніше притискала до грудей рюкзак.

— Ну просто чудово... — тихо пробурмотіла вона.

Парасолю вона, звісно ж, залишила вдома.

«До автобуса хвилин п'ятнадцять. Якщо побіжу — промокну до нитки. А мені ще ввечері на роботу...»

Поруч один за одним роз'їжджалися автомобілі викладачів. Студенти поспішали сховатися від дощу, а вона залишалася на місці.

Раптом біля сходів плавно зупинився чорний автомобіль.

Дверцята водія відчинилися.

Макар Вишневський.

Він теж помітив її.

На мить їхні погляди зустрілися.

«Тільки не підходьте... Будь ласка...»

Та він уже йшов до входу.

— Ви ще тут? — спокійно запитав він.

— Як бачите.

Він перевів погляд на зливу.

— Чекаєте, поки дощ закінчиться?

— Сподіваюся, що він згадає про моє існування й пожаліє.

Куточок його губ ледь піднявся.

— Сумніваюся.

Вона теж усміхнулася.

Дивно... Ще кілька днів тому будь-яка його фраза дратувала. А тепер поруч із ним ставало якось... спокійніше.

Макар кілька секунд мовчав.

— Куди вам потрібно?

— На інший кінець міста.

— Підвезу.

Вікторія одразу похитала головою.

— Не потрібно.

— Це не прохання.

— А що тоді?

— Здоровий глузд.

Вона засміялася.

— Ви всіх так переконуєте?

— Майже всіх.

«Ну чому він іноді буває таким нормальним?» — майнула думка.

Сам Макар уважно дивився на неї.

«Знову хоче відмовитися. Вперта... Але ж промокне й точно захворіє.»

Він сам не розумів, чому його це хвилює.

Можливо, тому що як керівник відповідає за студентів.

А можливо...

Він швидко відкинув цю думку.

— Вікторіє.

— Так?

— Я не збираюся викрадати вас.

— Звучить трохи підозріло.

Він тихо засміявся.

— Обіцяю довезти живою й неушкодженою.

Вона ще раз глянула на дощ.

«Ну, вибору майже немає...»

— Добре.

Макар мовчки відкрив перед нею дверцята автомобіля.

— Дякую.

У салоні було тепло.

Пахло шкірою й легким чоловічим парфумом.

Вікторія несміливо сіла.

— Пристебніться.

— Уже.

Автомобіль плавно рушив.

Перші кілька хвилин вони їхали мовчки.

За вікном стікали дощові краплі.

— Ви сьогодні без кави, — несподівано сказав Макар.

Вона голосно засміялася.

— Не нагадуйте.

— Шкода.

— Чого це?

— Починаю звикати до наших пригод.

Вікторія здивовано подивилася на нього.

«Невже це сказав той самий чоловік, який кілька днів тому читав мені лекцію про дисципліну?»

Він, відчувши її погляд, на секунду усміхнувся.

«Коли вона сміється, зовсім не схожа на ту вперту студентку, яка сперечалася зі мною в кабінеті», — подумав Макар.

І ця думка його насторожила.

Вона не мала його цікавити.

Вона була студенткою.

А він — ректором.

Між ними існувала межа, яку не можна було переходити.

Вікторія тим часом дивилася у вікно.

«Дивний він... То холодний, як лід, то жартує так, ніби ми знайомі сто років.»

Автомобіль зупинився біля її будинку.

— Приїхали.

— Дякую, Макаре Сергійовичу.

Вона вже взялася за ручку дверей.

— Вікторіє.

— Так?

— Наступного разу, коли прогнозують дощ... беріть парасолю.

Вона усміхнулася.

— А якщо забуду?

Він на секунду задумався.

— Тоді, мабуть, мені знову доведеться вас підвозити.

Їхні погляди зустрілися.

На якусь мить світ навколо ніби стих.

А потім Вікторія швидко відвела очі.

— Гарного вечора.

— І вам.

Вона вийшла з автомобіля, навіть не підозрюючи, що за цією сценою з вікна сусіднього кафе уважно спостерігала Олена.

Вона зробила фотографію, міцно стиснула телефон і холодно всміхнулася.

— Це буде дуже цікаво...