Глава 6. Несподівана гостя

Учорашній день ніяк не виходив із голови. Я весь вечір ловила себе на думці, що згадую усмішку Макара. Дивно… Адже ще кілька днів тому він здавався мені холодним і зарозумілим.

— Віко, ти мене взагалі слухаєш? — Ліза помахала рукою перед моїм обличчям.

— А? Що?

— Я кажу, весь університет сьогодні гуде.

— Через що?

— Кажуть, до ректора знову приїхала якась жінка.

Я байдуже знизала плечима.

— Мені яка різниця?

— Он як? А вчора ти пів години розповідала, який він насправді не такий страшний.

— Просто він нормальний керівник.

— Ага...

Ліза хитро усміхнулася.

— Не вигадуй.

Після занять я занесла до ректорату оновлений список волонтерів.

Секретарка кивнула.

— Макар Сергійович зараз зайнятий. Можете зачекати.

Я сіла на диванчик у приймальні.

Минуло хвилин п'ять.

Раптом двері кабінету різко відчинилися.

Звідти вийшла висока блондинка в дорогому кремовому костюмі.

Вона виглядала так, ніби щойно зійшла з обкладинки модного журналу.

Жінка була явно розлючена.

Побачивши мене, вона на мить зупинилася.

— Ти студентка?

— Так.

Її погляд повільно ковзнув по папці в моїх руках.

— Часто буваєш у його кабінеті?

Питання застало мене зненацька.

— Якщо це вас не стосується...

— Відповідай.

Її голос був різким.

Я випросталася.

— Перепрошую, але це не ваша справа.

Вона скептично посміхнулася.

— Уже захищаєш його?

Я не встигла відповісти.

— Олено.

Голос Макара прозвучав спокійно, але твердо.

Він стояв у дверях кабінету.

— Я просив тебе не втягувати сторонніх людей.

Жінка важко зітхнула.

— Звичайно. Як завжди.

Вона ще раз подивилася на мене.

— Бережися. Він чудово вміє приховувати свої справжні почуття.

Після цих слів вона розвернулася й швидко пішла до виходу.

У приймальні запала тиша.

Я перевела погляд на Макара.

Він виглядав втомленим.

— Заходьте.

Я мовчки зайшла до кабінету.

Він зачинив двері.

— Вибачте за цю сцену.

— Це була... ваша дружина?

Він похитав головою.

— Ні.

— Наречена?

Кілька секунд він мовчав.

— Колишня.

Я кивнула.

— Вона здалася дуже... емоційною.

Макар тихо всміхнувся.

— Це ще м'яко сказано.

Він підійшов до столу.

— Не звертайте уваги на її слова.

— А чому вона сказала, що ви приховуєте свої почуття?

Він завмер.

Його пальці міцніше стиснули край столу.

— Тому що люди після розставання часто говорять речі, про які потім шкодують.

Я зрозуміла, що він не хоче продовжувати цю тему.

— Ось список волонтерів.

Він переглянув документи.

— Чудова робота.

Я здивовано підняла брови.

— Це був комплімент?

— Не звикайте.

Я засміялася.

— Уже пізно.

На його обличчі знову з'явилася та ледь помітна усмішка.

Але в очах усе ще залишався смуток після розмови з Оленою.

І чомусь мені дуже захотілося дізнатися, що ж насправді сталося між ними.