Глава 5. Перша тріщина

— Заходьте, — почувся знайомий голос.

Макар стояв біля великого столу, заваленого паперами.

— Доброго дня.

— Доброго, Вікторіє. Як просувається набір волонтерів?

— Майже завершила. Лише двоє відмовилися.

— Причина?

— Один захворів, інша поїхала на змагання.

— Знайдіть їм заміну до вечора.

— Уже знайшла.

Він уважно подивився на мене.

— Працюєте швидко.

— Ви ж самі любите дисципліну.

— Приємно, що хоч хтось почув мої слова.

Я посміхнулася.

— Не перебільшуйте. Я все ще не вважаю вас ідеальним керівником.

— А я й не прагну бути ідеальним.

Його відповідь прозвучала несподівано щиро.

У цей момент у двері без стуку увірвався молодий викладач.

— Макаре Сергійовичу, перепрошую... У нас проблема.

— Яка?

— У великій актовій залі прорвало трубу. Частину сцени затопило.

Я зблідла.

— Але ж саме там буде форум...

Макар навіть не змінився в обличчі.

— Викликайте технічну службу. Негайно.

— Уже викликали.

— Добре. Через годину чекаю звіт.

Викладач кивнув і швидко вийшов.

Я не стрималася.

— Ви зовсім не нервуєте?

Макар підняв на мене погляд.

— Нерви не ремонтують труби.

— Але це ж катастрофа.

— Ні. Катастрофа — це коли проблему неможливо вирішити.

Я задумалася.

Він умів дивитися на речі зовсім інакше.

— Якщо хочете, я можу допомогти...

— Уже допомагаєте.

— Я серйозно.

Він мовчав кілька секунд.

— Тоді поїдемо разом подивитися залу.

У приміщенні панував безлад.

Працівники прибирали воду, хтось переносив техніку, усі говорили одночасно.

Макар швидко роздав доручення.

Його слухали без заперечень.

Не тому, що боялися.

А тому, що він точно знав, що робити.

Я мовчки спостерігала за ним.

— Вікторіє.

— Так?

— Не стійте осторонь.

Він простягнув мені список.

— Перевірте, чи не постраждала апаратура.

— Добре.

Ми працювали майже дві години.

Коли все нарешті закінчилося, я важко опустилася на стілець.

— Втомилися?

Я підняла голову.

Макар стояв поруч із двома паперовими стаканчиками.

— Кава?

Я здивовано засміялася.

— Ви серйозно пропонуєте мені каву після того, що сталося в перший день?

Він уперше за весь час щиро усміхнувся.

— Сподіваюся, цього разу вона залишиться в стаканчику.

Я взяла каву.

— Це перемир'я?

— Тимчасове.

— Приймається.

Ми мовчки стояли біля вікна, дивлячись на студентів у дворі університету.

Незручної тиші не було.

Навпаки... вперше поруч із ним мені було спокійно.

Я ще не знала, що саме в цей момент із протилежного боку двору за нами уважно спостерігала молода жінка в дорогому світлому пальті.

Вона міцно стиснула телефон і тихо прошепотіла:

— Значить, ось ким ти мене замінив, Макаре...

І це був лише початок нових проблем.