Глава 4. По той бік маски

— А в мене був вибір?

— Був.

— Який?

— Сказати "ні".

Я лише сумно посміхнулася.

— За ті гроші? Не сміши.

Після пар я піднялася до ректорату. У приймальні вже чекали ще троє студентів-волонтерів.

— Вікторіє, проходьте, — сказала секретарка. — Макар Сергійович уже чекає.

Коли я зайшла до кабінету, він стояв біля великої дошки, на якій висів план майбутнього благодійного форуму.

— Доброго дня.

— Доброго, — коротко відповів він.

За мить до кабінету зайшли й інші студенти.

— Отже, починаємо. Форум відбудеться через десять днів. У нас буде понад двісті гостей, представники різних благодійних фондів і журналісти. Кожен із вас відповідатиме за свій напрямок.

Він говорив чітко й спокійно. Ніхто не перебивав.

— Вікторіє, ви координуєте волонтерів.

— Добре.

— Якщо виникнуть проблеми — повідомляєте мені одразу.

Я лише кивнула.

Коли нарада закінчилася, усі швидко розійшлися. Я вже теж хотіла піти, але Макар зупинив мене.

— Пані Левченко.

— Так?

— Зачекайте кілька хвилин. Треба обговорити список волонтерів.

Я зітхнула й повернулася.

За хвилину задзвонив його телефон.

Побачивши ім'я на екрані, він на мить насупився.

— Перепрошую.

Він відійшов до панорамного вікна.

Я не збиралася підслуховувати, але в тихому кабінеті було чути майже кожне слово.

— Навіщо ти приїхала?

...

— Ні, Олено. Ми давно все закінчили.

...

— Я не передумаю.

...

— Це був твій вибір.

Його голос залишався спокійним, але я відчула, скільки напруги приховано за цією холодністю.

За кілька секунд він різко завершив розмову.

Коли обернувся, помітив, що я все ще стою на місці.

— Ви щось хотіли сказати?

— Ні... Просто чекала.

На його обличчі знову з'явилася звична незворушність.

Наче тієї розмови й не було.

Він поклав переді мною папку.

— Ось список студентів. Якщо хтось відмовиться, повідомте мені.

Я взяла документи.

— Добре.

Уже біля дверей я несподівано зупинилася.

— Макаре Сергійовичу...

Він підняв погляд.

— Можна одне питання?

— Якщо воно стосується форуму.

Я нерішуче усміхнулася.

— Ви завжди такий... серйозний?

Кілька секунд він мовчав.

— Робота ректора не дуже сприяє гарному настрою.

— А мені здається, ви просто давно не відпочивали.

На мить у його очах промайнуло здивування.

— Можливо.

Я вийшла з кабінету, але думками ще довго поверталася до цієї короткої розмови.

Вперше я побачила не суворого ректора, якого боявся весь університет.

А звичайного чоловіка, який, схоже, теж мав свої рани.

Та я навіть не здогадувалася, що вже наступного дня стану свідком події, після якої наше спілкування зміниться назавжди.