Глава 3. Без права відмовитись

Та варто було переступити поріг університету, як мене наздогнала секретарка.

— Вікторіє, Макар Сергійович чекає вас о дев'ятій у своєму кабінеті.

— Знову? — простогнала я.

— Це вже до нього питання.

Ліза засміялася.

— Мені здається, ти тепер його улюблена студентка.

— Швидше — найбільший головний біль.

— Це ще гірше.

Рівно о дев'ятій я постукала в двері кабінету.

— Заходьте.

Макар сидів за великим столом, уважно переглядаючи якісь документи.

Навіть не підняв очей.

— Ви запізнилися на тридцять секунд.

Я здивовано подивилася на годинник.

— Серйозно?

— Люблю точність.

— Співчуваю тим, хто працює з вами.

Тепер він підняв голову.

В його очах промайнув ледь помітний блиск.

— Вони теж іноді так кажуть.

Я не очікувала від нього жарту.

— Сідайте.

Я обережно сіла навпроти.

На столі вже лежала товста папка.

— Це матеріали благодійного форуму.

— Я ж сказала, що не братиму участі.

— Ні.

— Що — ні?

— Ви сказали, що вам це не цікаво. Це не означає відмову.

Я глибоко вдихнула.

— Добре. Тоді зараз офіційно відмовляюся.

Він спокійно відкинувся на спинку крісла.

— Чому?

— Бо в мене навчання.

— Форум після занять.

— Я працюю.

— Знаю.

Я насторожилася.

— Звідки?

— Ваша особова справа.

— Там написано, де я працюю?

— Ні. Але написано, що ви отримуєте соціальну стипендію й самостійно оплачуєте проживання. Нескладно зробити висновок.

Мені стало трохи ніяково.

Він не насміхався.

Не співчував.

Просто констатував факт.

— Саме тому я пропоную вам оплачувану роботу координатора форуму.

Я здивовано кліпнула.

— Оплачувану?

— Так.

— Чому ви одразу цього не сказали?

— Бо ви не дали мені договорити.

Я мовчки опустила очі.

Схоже, цього разу він мав рацію.

— І скільки платять?

Він назвав суму.

Я ледь стрималася, щоб не видати здивування.

Це були майже дві мої місячні зарплати в кав'ярні.

— За що така щедрість?

— За відповідальність.

— А якщо я не впораюся?

— Тоді наступного разу оберу когось іншого.

Його відповідь була настільки спокійною, що навіть образитися не вийшло.

Я кілька секунд мовчала.

Гроші були дуже потрібні.

Особливо зараз.

— Добре.

— Добре?

— Я погоджуюся.

Вперше за весь час на його обличчі з'явилася справжня усмішка.

Коротка.

Ледь помітна.

Але вона зовсім змінила його.

На мить суворий ректор зник, поступившись місцем молодому чоловікові, який умів усміхатися.

— Чудово, Вікторіє.

— Але в мене є умова.

Його брова здивовано піднялася.

— Яка саме?

— Під час роботи ніяких згадок про каву.

Він кілька секунд дивився на мене.

А потім тихо засміявся.

Низьким, стриманим сміхом.

— Домовилися.

Я сама не стримала усмішки.

Схоже, наша війна щойно зробила першу паузу.

Але ніхто з нас ще не здогадувався, що вже за кілька днів цей спокій закінчиться через одну випадково почуту розмову, яка змусить мене зовсім по-іншому поглянути на Макара Вишневського.