Глава 2. До кабінету ректора

— Віко, ти серйозно облила ректора кавою? — Ліза ледь стримувала сміх.

— Не смішно.

— Трохи смішно.

— Лізо!

Вона примирливо підняла руки.

— Добре, мовчу.

Лекція минала повільно. Я намагалася слухати викладача, але перед очима знову й знову з'являвся суворий погляд Макара Вишневського.

«Я запам'ятовую людей, які порушують правила».

Наче погроза.

Коли пара закінчилася, до аудиторії зайшла секретарка деканату.

— Вікторіє Левченко?

— Я.

— Вас чекає ректор.

Усі одногрупники одночасно повернулися до мене.

— Ого… — прошепотів хтось із задніх парт.

— Вона вже догралася…

Я важко зітхнула й попрямувала до адміністративного корпусу.

Кабінет ректора знаходився на останньому поверсі.

Велика дерев'яна табличка на дверях із написом: «Макар Сергійович Вишневський. Ректор.»

Я несміливо постукала.

— Заходьте.

Його голос був таким самим спокійним, як і зранку.

Кабінет вражав: панорамні вікна, книжкові шафи, темні меблі, ідеальний порядок.

Макар стояв біля вікна, тримаючи в руках папку.

Не дивився на мене.

— Зачиніть двері.

Я мовчки виконала прохання.

— Ви хотіли мене бачити?

Він нарешті обернувся.

Сорочка була вже іншою.

Без жодної плями.

— Хотів.

Кілька секунд він уважно мене розглядав.

— Ви завжди бігаєте університетом із кавою?

— Ні.

— Лише коли запізнюєтесь?

Я схрестила руки.

— Я вже вибачилася.

— Вибачилися.

— То в чому проблема?

Він повільно сів у крісло.

— Проблема в тому, що сьогодні перший день моєї роботи, і вже за годину пів університету обговорює студентку, яка облила ректора кавою.

— Це не моя вина, що люди люблять плітки.

Куточок його губ ледь сіпнувся.

— Ви завжди така вперта?

— А ви завжди такий суворий?

У кабінеті запала тиша.

Мені здалося, що я сказала зайве.

Але Макар несподівано посміхнувся. Ледь помітно. Лише на мить.

— Цікава відповідь.

Я навіть розгубилася.

— Пані Левченко, я не викликав вас, щоб сварити.

— Ні?

— Ні.

Він відкрив папку.

— Ви одна з найкращих студенток свого курсу. Високий середній бал. Жодної академічної заборгованості. Берете участь у студентських проєктах.

Я здивовано дивилася на нього.

— Ви вже встигли вивчити мою справу?

— Це моя робота.

Він закрив папку.

— Але є одна проблема.

— Яка?

— Ви регулярно запізнюєтеся.

Я закотила очі.

— Через роботу.

— Це не виправдання.

— Для вас — можливо.

Він уважно подивився мені в очі.

— Для правил усі рівні.

Я вже хотіла відповісти, але в цей момент у двері постукали.

До кабінету зазирнула секретарка.

— Макаре Сергійовичу, перепрошую. До вас приїхала журналістка.

— Нехай зачекає.

Секретарка кивнула й вийшла.

Я зробила крок до дверей.

— Якщо це все…

— Не все.

Він підвівся.

— Через тиждень в університеті проходитиме благодійний форум. Мені потрібен студент, який координуватиме волонтерів.

— І?

— Це будете ви.

Я завмерла.

— Що?

— Вважаю, що після сьогоднішнього знайомства нам варто навчитися працювати разом.

— Ви зараз жартуєте?

— Ні.

— Я не погоджуюся.

Він спокійно зустрів мій погляд.

— Ви ще навіть не вислухали умови.

— Мені не цікаво.

— А мені здається, що дуже скоро вам доведеться змінити свою думку.

Його голос був спокійним, але настільки впевненим, що всередині все стиснулося.

Я ще не знала, що ця пропозиція стане початком історії, від якої вже неможливо буде втекти.