Глава 1. Новий ректор

— А ще йому лише тридцять чотири…

— І неймовірно красивий.

— Кажуть, неодружений.

Коридорами університету ширилися плітки швидше, ніж починалися пари. Студенти збиралися біля розкладу, але говорили зовсім не про навчання. Сьогодні всі чекали лише одного — появи нового ректора.

Я лише закотила очі.

— Віко, ти взагалі слухаєш? — смикнула мене за рукав моя найкраща подруга Ліза.

— Слухаю. Просто не розумію, чому всі так хвилюються через якогось ректора.

— Бо попередній був дідусем, а цей… Кажуть, від нього пів університету вже в захваті, хоча його ще ніхто не бачив.

Я засміялася.

— Мене більше хвилює диплом і те, як оплатити наступний місяць оренди.

— Ти безнадійна.

Ми попрямували до аудиторії, коли раптом пролунав дзвінок декана.

— Усіх студентів терміново до актової зали!

Актова зала була переповнена.

За кілька хвилин на сцену вийшов декан.

— Прошу привітати нового ректора нашого університету…

Оплески.

І тоді з-за куліс вийшов він.

Високий. Темне волосся. Дорогий чорний костюм сидів так, ніби його шили спеціально для нього. Спокійний, упевнений погляд ковзнув по залі.

Усі навколо одразу стихли.

— Добрий день, — його голос звучав рівно й твердо. — Мене звати Макар Вишневський. Я не люблю довгих промов, тому скажу коротко. Від сьогодні в цьому університеті діятимуть нові правила. Дисципліна. Відповідальність. Повага. Якщо комусь це не до вподоби — двері відчинені.

У залі запанувала тиша.

— Весело починається, — прошепотіла Ліза.

Я лише фиркнула.

— Самозакоханий.

Наче почувши мої слова, ректор перевів погляд саме на мене.

Наші очі зустрілися лише на мить.

Але цього вистачило, щоб по спині пробіг легкий холодок.

Після зборів студенти поспішили на пари.

Я, як завжди, запізнювалася.

— Віко! Зачекай! — крикнула Ліза.

— Якщо ще раз запізнюся, мене точно виженуть!

Я майже бігла коридором, міцно стискаючи стаканчик із гарячою кавою.

За поворотом хтось різко вийшов назустріч.

Бум!

Я врізалася в чоловіка на повній швидкості.

Кришка зі стаканчика злетіла.

Гаряча кава розлилася просто на бездоганно білу сорочку.

Я завмерла.

Повільно підняла голову…

Переді мною стояв Макар Вишневський.

Його погляд повільно опустився на зіпсований костюм, а потім знову зустрівся з моїм.

— Це… випадково… — ледь вимовила я.

Він мовчав кілька секунд.

— Вітаю. Схоже, ми з вами вже познайомилися, пані Левченко.

У мене похололи руки.

— Звідки ви знаєте моє прізвище?

Куточок його губ ледь смикнувся.

— Я запам'ятовую людей, які порушують правила… ще до початку навчального дня.

І, обійшовши мене, він спокійно попрямував далі.

Я дивилася йому вслід, навіть не підозрюючи, що саме ця випадкова зустріч назавжди змінить моє життя.