2

• Андрій давай подзвонимо власнику,- промовив Ден,- ну що ж отак сидіти і тупо дивитися на Павла, ти ж бачиш він зараз не в адекваті…

Я був згідний із ним. Так не могло довго тривати. Ми з прибиральницями, більше як дві години сидимо без руху в його офісі та зовсім не розуміємо, що робити. Було чітке розуміння зі слів Павла, що хтось вкрав спортивну сумку «Рібок» у якій було багато готівки. Наскільки то була правда чи брехня я не знав, та й Ден думаю також. Але і сидіти отак і дивитися на Павла який заглиблено дивився на стіну навпроти і час від часу щось бурмотів, також не просувало нас нікуди. Від того напищеного і гонорового керівника, яким Павло був ще вчора вночі, не лишилося і сліду. Він нагадував мокру курку, таку облізлу і нікчемну, до того ж той напис на спині знехотя викликав посмішку.

• Ну дзвони,- прошепотів мені Ден,- ти ж вчора від нього отримав вхідний, номер маєш…, давай,- настоював той.
• Ден, ну що я йому скажу? – запитав.
• Те і скажеш, що є,- промовив він,- прийшли у офіс, там лежить голий до пояса Павло посеред свого офісу і бурмотить про якісь гроші…
• Може ще рано? – запитав я.
• Блін, дай мені номер я сам подзвоню,- нервував Ден,- буду тут сидіти до ночі, воно мені треба?
• Може, он у Павла запитаємо,- промовив я.
• Та він же у прострації, не бачиш чи що?

Я бачив. Бачив, що Павло майже не жив, він був кволий і видавалося, що йому реально зле. Ніби як приступ чи серцевий напад. Він був весь блідий та холодний. Я послав одну із прибиральниць, щоб принесла води. Та швидко повернулася. Я протягнув Павлові півлітрову пляшку із водою. Він взяв її жадно випив майже половину. Але нічого не промовив, лише сумно подивився на мене. У його очах я побачив сум і важкість. Ніби він щось знав, але не міг признатися.

• Бідний Павло,- подумав я,- ладно зараз зателефоную…

Я розумів, що із Павлом ми не виберемося із цієї ситуації. І що тепер просто просиджуємо час. А можливо дійсно пограбування, і цей час такий цінний для поліції і слідства, а ми його так незрозуміло витрачаємо.

• Алло,- промовив я у трубку, коли почув тишу замість гудків,- Геннадій, вибачте…
• Так Андрію, що у тебе,- вимовив він.
• Тут у офісі сталося...,- промовив я,- Павло…
• Андрій, давай чіткіше у мене тренування…
• Ми із Деном вранці прийшли попрацювати над роликами, а потім знайшли Павла, він лежав у своєму офісі до пояса голий і весь час бурмоче, що гроші пропали…., ми не знаємо, що робити,- закінчив я.
• Які ще гроші,- запитав він.
• А я знаю,- відповів йому,- каже сумка грошей.
• Так, нічого не зрозуміло,- вимовив він,- а Павло де, там ще?
• Ну так, сидить на підлозі, він у шоковому стані…
• Чекайте мене,- вимовив він,- їду…

Ден і усі присутні зрозуміли із моїх реплік, що власник агенції їде до нас. Також стало зрозуміло, що він не знав про наявність якихось грошей, тим більше сумки.

• Слухай, а Дмитро так і не прийшов, гад,- промовив Ден,- нема у людини совісті…
• А ну набери його, - сказав я йому,- хай уже і не йде, якщо ще не у дорозі, яка там сьогодні буде робота.
• Зараз набираю,- вимовив Ден, випускаючи довгу цівку сигаретного диму.

Довго йшли гудки і дзвінок обірвався. Ден набрав іще раз, потім ще два рази.

• Хм, дивно, не бере трубку,- промовив до мене,- напишу йому.

Поки ми спілкувалися на лоджії, почули шум і розмови у офісі. Певне прийшов Геннадій. Ми вийшли із лоджії і через кухню опинилися у великому офісі. Посеред нього стояв Геннадій і ще три людини, два його охоронці та ще один не знайомий мені чоловік. Проте, його вигляд говорив красномовно за нього, це був напевне або головний охоронець, або служба безпеки.

Ми підійшли до власника.

• Доброго дня,- промовив я,- це я вам телефонував, мене Андрій звати…, це Ден,- показав я на товариша рукою.
• Павло у себе,- запитав Геннадій.

Я ствердно кивнув. Він пішов в кінець приміщення, де розміщався відгороджена для Павла частина офісу. Він зайшов у середину. Його охоронці і ще той чоловік також зайшли в офіс. Ми також повільно рухалися у сторону офісу, зайшли у середину. Павло сидів на підлозі і великими, випуклими очима дивився на Геннадія, його губи трусилися і були фіолетового відтінку. Він чи змерз чи, більше всього, налякався присутності Геннадія.

• Павло, що сталося? – запитав він.

Той мовчав, лиш дрібно трусився і в упор дивився на власника. Потім повільно перевів погляд на нас. Геннадій повернувся.

• Хлопці, я попрошу вас вийти звідси,- звернувся до нас,- зачекайте ще, вибачте, але так розумію, сталося щось серйозне і ви будете потрібні мені, щоб зрозуміти що саме! Ви не проти?

Ми захитали головами на знак того, що ми не проти і вийшли із приміщення. Прибиральниці сиділи на кухні і пили чай. Ми також приєдналися до них і так як, уже було далеко за обід, почали шукати щось їстівного у хаосі кухні після вчорашнього застілля.

Настрій був на нулі. Не було зрозуміло, що сталося, як сталося, які гроші і основне, скільки іще нам тут стирчати. Після вчорашнього  і так нудило, а тут ще ця незрозуміла ситуація.

Десь за п’ять хвилин ми почули із того офісу сміх. І як ми зрозуміли, там реготали із напису, який був виведений у Павла на спині. Потім він вийшов із офісу, уже в сорочці і з більш – менш нормальним кольором на обличчі. За ним вийшли охоронці та Геннадій, усі вони були усміхнені.

• Дійсно, лох! – промовив Геннадій,- то ти у мене крав Павло? Так же виходить!

Павло лише важко видихнув і повільно сів на диван у великому офісі.

• Андрій у вас є контакти усіх працівників агенції? – запитав мене.
• Та ні,- відповів я, - якась частина…, керівників точно…
• Потрібно викликати усіх терміново на роботу. Зможете це організувати зараз? – запитав у мене.
• Ну спробую…,- відповів я йому.
• І не говоріть їм, будь ласка, у чому справа,- попросив він.