Глава 4: Розвиток подій. Прекрасний час наодинці.

Ввечері вони вже були у містечку. Хоч і було вже майже темно, але красу можна було бачити. Зупинилися вони у невеличкому будинковому готелі, що зняли на нічку.

Так думала Катерина, бо так сказав їй хлопець. Насправді все було не так. Цей будинок був куплений їх сім'єю для відпочинку. Могли вони тут відпочивати разом або поодинці. 

Отже, місце було дійсно неймовірним. Небо — чисте. всіяне яскравими зірочками. Біля кожного будинку, що розташовувались на достатній відстані один від одного, було декілька фонариків: і великі, і маленькі. Все створювало загадкову і, навіть. зцілюючу атмосферу. 

До дівчини раптом прийшло натхнення і вона перенесла красу на листок. З собою вона мала олівці різного кольору, фломастери та ручки. Виходило у неї гарно.

Незабаром до неї повернувся хлопець та приніс плед, що накинув їй на плечі. Він мав справи деякі, а тому не бачив як створювалась краса на паперовому листі.

Коли Маттео приєднався до Каті, сказав:

— Пішли у дім. Надворі вже прохолодно. Час лягати спати, якщо хочеш побачити світанок вранці.

— Добре. ходімо. — відповіла дівчина.

Як увійшли, хлопець показав їй все, що потрібно та відніс речі до її кімнати. Спали вони порізно, так як повинно пройти ще трохи часу для такого важливого кроку.

Прокинулись вони раненько. Тільки починало сіріти. Вмившись, одягнувшись. Катерина вийшла у вітальню. На годиннику була лише 4 ранку. Маттео вже теж прокинувся і заварював каву. Взявши плед, дівчина попрямувала на ґанок. Сівши на гойдалку та закутавшись у плед, спостерігала за сходом сонця.

Повітря у містечку Мольвено чисте та свіже, але кожного дня воно ще й прохолодне та насичене ароматами хвої та опалого листя, восени. Перші промені сонця, ніби сором'язливі коти, пробираються крізь густі крони дерев, розфарбовуючи їхнє листя в багряні та золотисто-червоні кольори. Гори, що оточують містечко, вкриті пухнастою ковдрою ранкової імли. Вершини їх ще холодно блищать на сонці, а схили вже вбралися в барвистий одяг Осені. Полонини, що розкинулися під горами, здаються безмежними килимами з м'якої трави, прикрашеними яскравими квітами.

Як висновок, для Катерини світанок у Мольвено — це час спокою та умиротворення. Немає метушні міст, тільки тиша і шепіт вітру в кронах дерев. Це ідеальне місце для насолодження красою природи, відпочинку від міської суєти та час для вирішення справ або час, що допомагає розібратись у собі.

...

З думок дівчину витяг Маттео. Він щось питав її, але вона не зрозуміла, що саме.

— Що ти казав? — спитала.

— Ти ще не змерзла так сидіти? Може пройдемо до хати? 

— Ні, все добре. Хочу ще трохи посидіти так ... у тишині.

— Мг...

Вони знову спрямували свої очі на красу природи, що із кожним променем сонця прокидалась від сну.

...

Не пройшло і хвилини як погляд Маттео знову затримався на дівчині. Кожного разу він ловив себе на тому, що вона йому подобається, але до кінця цього не міг визнати. От і цього разу все відбулось те саме. Для нього час наче зупинився. Він розглядав її, вловлював кожен момент аби запам'ятати. Якби його хто спитав, яка вона, він сказав би так:

Вона… Вона така… знаєш, коли дивишся на схід сонця, відчуваєш щось особливе, ніби світ завмирає на мить, і всередині стає тихо і спокійно. От вона така ж. Її волосся, кольору осіннього листя, розсипається по плечах, коли вітерець легенько гойдає її на гойдалці. Воно живе своїм життям, переливається відтінками каштанового, від темного до майже золотого, коли перші промені сонця торкаються його.

Вона сидить, загорнувшись у плед, ніби ховаючись від ранкової прохолоди, але насправді, мені здається, вона просто хоче зберегти це відчуття затишку, цієї миті єднання з природою. Її постава… вона така тендітна, але водночас в ній відчувається якась внутрішня сила, спокій. Вона не метушиться, не перевіряє телефон кожні п’ять секунд, вона просто тут, зараз, повністю віддана цьому моменту.

Коли сонце підіймається все вище, її обличчя освітлюється м’яким, теплим світлом. Я не можу описати її риси, бо це не головне. Головне – це те, як це світло відображається в її очах. В них можна побачити відблиски ранкового неба, перші промінчики, що пробиваються крізь хмари, і щось ще… щось глибоке і щире. Вона дивиться на схід сонця з таким захопленням, ніби бачить це вперше, і в цей момент вона стає ще більш… справжньою.

Вона не говорить багато, і це добре. Слова тут зайві. Її присутність, її мовчазне споглядання – це вже ціла історія. Історія про те, як важливо зупинитися на мить, відволіктися від усього зайвого і просто відчути красу навколишнього світу. Вона нагадує мені про це кожного разу, коли я бачу її. Вона – моє власне маленьке сонце, яке зігріває мене зсередини.

Нарешті він відірвався поглядом від неї. Ще трохи посидів ось так, дивлячись у далечіть. Потім встав та й покликав її.

— Катю, нам пора вирушати додому. Та й тобі потрібно завтра, напевно, на роботу виходити. Ходімо!

— Так, добре, любий!

— Що? Любий? Ти мене тільки що так назвала?!

— Так... Ой... Я... Напевно, не потрібно було...