Глава 2: Розвиток подій. Знайомство.

Доля — визначений перебіг подій у житті людини або у розвитку суспільства. Вона може бути як щасливою, дивовижною і загадковою, так і навпаки. Люди кажуть, що долю можна змінити тільки маючи велике бажання і додаючи певних зусиль. 

...

Осінь — теж чудова пора року. Все навкруги вкривається у золоте вбрання, ніби збирається на якийсь бал. Життя Каті у цю прекрасну пору —  налагодилось. Все виходило та й вона ні за що не хвилювалась.

Прогулюючись парком, Катерина помітила подружжя, що закохано дивились один на одного. Вони мали сьогодні свято — весілля. Погода теж була сонячна, ні однієї хмаринки на небі. Насолоджуючись таким дійством дівчина пішла далі. Зайшовши на міст, що простягався через річку, вона подивилась назад, посміхнулася та й попрямувала додому. Наступний день виявився дещо несподіваним. Батьки повідомили, що збираються у подорож до Італії, рейс вже сьогодні на 9:30.

Катерина здивовано спитала: "А я?". Батьки в один голос відповіли: "Залишаєшся вдома сама. Ти ж вже не маленька". У відповідь Катерина мугикнула, але все ж запитала: "А якщо зі мною щось станеться?!" "Нічого не станеться! Ти у нас молодчинка! Хоча ... ми трохи турбуємось. Давай так — ти будеш дзвонити до нас вранці та ввечері. А якщо закрутишся, тоді вже ми подзвонимо! Все буде добре!" — відповіли батьки. Вони всі обійнялись. Мама поцілувала доньку та й посміхнулась. Але Катерина побачила у її очах сум та сльози, що от-от могли политись як річечки. Батько, бачачи все це, підганяв дружину, зумовлюючи це тим, що вони запізняться на літак. 

Через декілька хвилин у квартирі стало пусто. Тишина була незвичною для неї, хоч написання творів, статтей це й вимагало.

Роботи у цей день було не багато. Пропрацювавши половину дня в офісі, дівчина пішла у її улюблене кафе. Вечір виявися насичений. Вона встигла дописати дві статті, випити дві філіжанки кави та згадати, неодноразово, що вдома її ніхто не чекає, а отже можна довше посидіти у кафе, а може й ще щось почитати.

І от Катерина побачила книгу у яскравій обгортці на полиці шафи. Дістати її вона, звісно, не могла, бо знаходилась книга дуже високо. Підійшовши до адміністратора, попросила допомоги. Їй відмовили, посилаючись на те, що останні дві полиці не для читачів. Дівчина засмутилася. Вона відійшла від стелажу, сіла на стільчик біля підвіконня та й з сумом дивилась на недосягнуту книгу.

Ви запитаєте: "А що не можна було б почитати її (книгу) в онлайн?" Так, не можна. Її не було ніде.

Колись ще дитиною вона чула як мама розмовляла із своєю подругою, і та обмовилась, що чоловік її написав таку чудову книгу. Мама Каті запитала її, а чому ж немає видання, а та відповіла, що це було останнє його бажання.

І зараз сидячи, вона вдивлялась у яскраву обкладинку. Потім дівчина дістала телефон і сфотографувала її , але збільшуючи фото — якість не дуже була. Сфотографувавши вдруге, якість наче була вже нормальною, але охорона побачила це і підійшла до Каті. Її змусили видалити фото, а якщо ні, то геть із кафе і в майбутньому вона не зможе зайти сюди.

Ще більше з пригнічиним настроєм вона дивилась у вікно. Але ось біля кафе зупинилося авто, що було диковинкою для такого невеликого міста. Із дверей водія вийшов красень. Він віддав ключі охоронцю та й пішов у середину кафе.

Вхід у кафе було трохи незвичним. Щоб потрапити у залу кав'ярні, потрібно було пройти невеличким та трохи загадковим коридором. Саме цей прохід додавав щось таке тепле, затишне та величне у атмосферу.

І от увійшовши вже до самої зали, він почав шукати і собі місце де сісти. На той момент Катерина продовжувала дивитись у вікно, де зненацька на вулиці почав накрапати дощ. Хлопець, помітивши дівчину, що сидить осторонь від усіх, попрямував до неї.

Підійшовши, запитав: "Доброго вечора. Чи можу я тут присісти?"

Катерина не почула його. Вона наче застрягла у якомусь просторі, а все що відбувалось навкруги її не цікаило. Хлопець кахикнув та спитав удруге. На сей раз дівчина вийшла із задумів та й відповіла: "А... Доброго вечора! Так, можете присісти". Вона обвела поглядом усю залу, пожала плечима і продовжила дивитись у вікно. Чому пожала плечима? Все через те, що місця у залі були, та й можна було б обрати інше місце для відпочинку та насолоди, а не тут.

Красень не довго сидів мовчки. І от знову запитав її:

— Як вас звуть?

— Ви до мене? — перепитала Катя.

— Так, а хіба тут ще хтось є?

— Мене звуть Катерина.

— А мене Маттео — відповів хлопець.

— Яке гарне та дивовижне ім'я... А що воно означає?!

— "Дар Божий"

— Вам пасує — промовила Катерина. Настрій так і не з'явився. Подивилась на годинник. Вже було о пів на 9 — а отже час додому. Дівчина завжди пам'ятала слова бабусі: "Не затримуйся до пізна не ходи у темряві ночі, ти ж не знаєш, що може статись". І цього разу бабусин голос її не покидав.

У кафе вже майже нікого не було. На щастя чи ні, до неї ніхто із охорони та офіціантів не підходив, наче її тут і не було. Кинувши засмучений погляд на полицю та зітхнувши, вона почала збиратись. Зібравшись, хотіла вийти з-за столу, але її перепинив красень.

— Пані, чи можете ви на хвильку довше побути тут зі мною.