Частина 1

Якщо тобі доводиться вибігати із квартири свого одноразового коханця о п’ятій ранку, це може означати лише одне – день вже безнадійно зіпсовано. Особливо якщо ще й доведеться рятувати ціле місто від мудака-конкурента.

Бріанна Розенталь отримала терміновий дзвінок від керівництва, які вимагали від неї негайного вирішення ситуації. Кожна секунда затримки могла означати потенційну загрозу місту. Тому, замість людних, навіть у такий ранній час вуличок Ґрейвмонту, вона обрала пересуватися дахами, що правда переходити міст довелося на метро.

Їй залишився всього один один блок, коли лінія горизонту, забарвлена у помаранчевий схід сонця, почала розчинятися у звичну блакить, а ласкаві промені – припікати маківку й плечі.

Прибувши на місце, Бріанна роззирнулася по сторонах, скануючи територію, й присіла навпочіпки, щоб краще розгледіти необхідне місце.

Згідно отриманій інформації, в нетрях Ашлайну проживав колишній науковець Ґласворду, який і став головною причиною раннього підйомі Бріанни. Старого звільнили близько десяти років тому. Чому? Інформація підлягає комерційній таємниці.

Утім, одержимий наукою геній, схоже, не зупинився на офіційній діяльності. 

Бріанна скривилися від вигляду розваленої коморки на мінусовому поверсі, яку можна було розгледіти через вибиті вікна, що виходили на двір. 

Така лабораторія годиться лиш для варіння третьосортних наркотиків.

– Вже кривиш носиком, лисенятко? – промуркотів чоловічий голос над самим вухом.

От лайно.

Коли він зʼявлявся на її місіях та будь-коли у повсякденному житті, Бріанна не могла втриматися, щоб не закотити очі. 

Ось і він… той самий мудак-конкурент із грайливими сірими очима, які саме в конкретній ситуацію були взагалі не до місця. Ямочка на щоці прикрашала його однобоку усмішку.

Заєць гучніше стрибає, ніж він ходить.

Долонею Бріанна відвернула його обличчя від себе й випросталася.

– Він працював на Ванту? – сходу питає його.

– Смієшся? – схиливши голову до плеча, пробурмотів він.

– Ні. Відкидаю варіанти.

Чоловік схрестив руки перед собою. 

– Кошенятко, якби він працював на Ванту, йому б не довелося тікати, – а тоді схилився уперед й зупинився перед самим обличчям Бріанни, – Й тебе тут не було б.

Можливо, він сподівався, що вона відійде, але натомість дівчина схилилася ще ближче, скорочуючи відстань між ними.

– Це не так вже й нечувано, щоб Ванта позбувалася непотрібних їй людей, Брендане.

– Ця сироватка потрібна всім, Бріанно. Й поки ми тут з тобою воркуємо, як закохані голуби на даху, все більше організацій відряджає своїх агентів для її пошуків.

Справедливо.

– Саме тому, я покидаю твою приємну компанію.

– Я завжди знав, що ти небайдужа до мене, – на цей раз усмішка торкнулася обох кутків його вуст.

Бріанна знов закотила очі, й перекинула мотузку через перила.

– Бувай, – кинула вона перед тим, як зʼїхати вниз.

Було очікувано, що на вуличках смердітиме ще гірше ніж на горі, але Бріанна все одно не змогла не зморщитися, коли гумова підошва її високих чоботів опустилася на асфальт, залитий випорожненнями, тваринною кровʼю й ще хтозна якою кількістю всього іншого, що й окремо мало не найкращий аромат, а у поєднанні й поготів. 

На всякий випадок, вона пірнула у закуток й ще раз озирнулася по дахах. Упевнившись, що нікого не було видно, проскочила через покоцаний віконний наличник із обдертою фарбою.

У комірчині стояв різкий запах ацетону, десятки уламків хімічних колб та залишки рідин вкривали майже всю підлогу. Бріанна вже знала, що після такого різноманіття ароматів за самий лише ранок, головні болі неминуче дадуть про себе знати. 

За пару кроків від неї, плаваючи у жовтій рідині, лежав чорний ґудзик розміром у копійку. Дівчина опустилась навколішки, щоб розгледіти символіку вигравійовану на ній. 

Вдавлена літера «V» на лицьовій стороні наче сміялася з неї.

Ну, ну… авжеж.

Легкий вітерець торкнувся потилиці, й Бріанна інстинктивно закинула ґудзик в рукав. 

Вчасно, бо за лічені секунди до кімнати впала тінь високої фігури.

– Наївно було думати, що ти даси мені спокій.

– Не можу довго бути без тебе, – відповів Брендан.

Бріанна піднялася, й кинула погляд через плече:

– Ти вже тут був?

Чоловік уважно розглядав довгі ряди полиць, що тягнулися на всю стіну. Деякі з них – зламані – висіли від кривими кутами.

– Ні. Чекав поки хтось достатньо дурний залізе сюди й перевірить на наявність пасток, – усмішка заграла на його обличчі. – Тож дякую тобі, що не довелося довго чекати.

Бріанна вкотре закотила очі.

– У нього немає грошей на ефективні пастки.

– Він бідний науковець із букетом психічних розладів. – Брендан стиснув плечима. – Навіть психотерапевтам важко сказати, що у нього на думці.

Чоловік закинув голову, й зморщивши очі, почав оглядати пожовклий периметр стелі. Тоді як Бріанні вистачило не більше пʼяти секунд, щоб знайти на його формі місце, якому для симетричності, бракувало ґудзика. Всі інші виглядали ідентично тому, що тепер втискався в її передпліччя, міцно придавлений шкірою костюму.

Дівчина завбачливо перевела увагу на простий деревʼяний стіл, захаращений їжею, що скоріше за все був робочим. Ніяких видвижних шухляд чи комодів.

Науковець не залишив жодних паперів.

Розвалене ліжко, розбитий вазон з орхідеєю, покручені двері в кінці, що як виявилося вели до вузької вбиральні, й ще одні, що вели до підʼїзду. 

Ні одягу, ні особистих речей.

Старого або завчасно попередили, або він мав ще якийсь не зареєстрований у базах даних прихисток.

Бріанна опустила косий погляд на агента Ванти, що тепер вистукував по всіх плоских площинах у пошуках можливих сховків, проте, безрезультатно.

І добре, менше роботи залишиться.