Частина 3. Профілактика. Розділ 12

Зусібіч Тіну огортала темрява. Непроглядна, тиха, напружена та з запахом застояної вологості.

Якби не товсті труби вздовж стіни, які їй вдалося виявити на дотик, можна було б подумати, що вона в норі діаметром близько двох метрів. Стіни тунелю й труби були вкриті чимось липким. Тіна витерла руку об куртку, пошкодувавши, що немає серветок.

«Які серветки? Я під землею. Без навігатора, ліхтаря, взагалі без нічого... І без Сашка».

Останнє, що вона пам’ятала, перш ніж потрапити у це підземелля, була лікарняна палата з ґратами на вікнах. Якісь дивні люди, якісь незрозумілі питання. Ще поряд з Сашком, вона якось відчувала себе більш-менш впевнено, але без нього не панікувати було вкрай важко. Мабуть, ця паніка читалася в неї на обличчі, бо “дивні” люди, поставивши декілька питань, облишили її в тій палаті. Тіна довго не могла заснути, а прокинулася геть в іншому місці.

Якийсь час вона ще трималася, виявивши, що тунель продовжується як в один, так і в інший бік. «Гірше, якби це був обмежений простір». Але коли почула гучний шурхіт у непроглядній темряві позаду себе, враз втратила все своє героїчне самовладання. Заверещала щосили й кинулася бігти в протилежний від звуку бік.

Падала і вдарялася об труби по обидва боки тунелю незліченну кількість разів.

Вставала, бігла, падала, знову вставала, доки не вибилася з сил.

Довго плакала, присівши навпочіпки й спираючись спиною об холодну липку трубу.

Зрештою, сльози частково забрали з собою паніку, і вона вирішила, що сидіти та ридати в такій ситуації — останнє діло, адже вихід можна знайти лише в тому випадку, якщо йти до нього.

В результаті повільно, побоюючись, що натрапить на джерело звуків, що налякали її, Тіна встала й рушила в темну невідомість.

Скільки прийшлося пройти, зорієнтуватися було важко. Згодом сил не стало навіть на те, щоб боятися і хвилюватися. І взагалі, думати хоч про щось.

Тому, побачивши наприкінці тунелю світло, Тіна не повірила своїм очам. Світло мерехтіло і, здається, переміщалося їй назустріч.

Незабаром у світлі ліхтаря вона розрізнила силует людини. Була рада побачити цей силует, навіть попри негативний настрій, з яким той її зустрів.

— Хто ти, черв тебе бери?! — громом пролунав тунелем голос незнайомця. — Дигери чортові! Тут не місце для ігор! Забирайтеся, або я почну стріляти!

Були б сили, Тіна обняла б цю людину з ліхтарем. Але вона спромоглася тільки знову розплакатися.

— Це я, не сваріться. Я не спеціально, — відповіла здавленим голосом, раптово відчувши, що дико зголодніла і хоче пити.

Незнайомець підійшов зовсім близько, тицьнувши ліхтарем в обличчя.

— Хто це я?

— Тіна, Валентина Гольдштейн, — промимрила Тіна, розглянувши у світлі ліхтаря зарослого кошлатою бородою і не менш кудлатим довгим сивим волоссям старого.

Відчула неприємний запах немитого тіла, і бажання його обіймати зникло.

Старий ставив запитання. Тіна відповідала. Так і стояли в тунелі при світлі ліхтаря.

— Чого сюди полізла?

— Я не з власної волі. Якщо ви мені підкажете, як вийти, я піду.

— Ще чого. Хто тебе сюди?

— Ймовірно, бойовики.

— За що?

— Мені не пояснили. Нас схопили. Підкажіть, будь ласка, як звідси вибратися нагору. Скільки я йшла, жодного разу не зустріла вихід. Я не знаю, де Саша. Можливо, він теж тут.

— Ага, вихід тобі покажи, щоб побігла й всім розповіла про мене. Оце тобі. — Старий скрутив фігуру з трьох пальців Тіні під ніс, прибравши убік ліхтар.

Від такого поводження старого Тіна мало не спалахнула, але стримала себе, щоб не нагрубити у відповідь.

— Я оплачу послугу, коли ми повернемось. І нікому нічого не скажу. Мені дуже потрібно. Будь ласка.

Замість відповіді старий розвернувся і почав віддалятися.

Тіну охопила паніка.

— Ні-ні-ні! Не йдіть! Я вас благаю, будь ласка!

Старий ішов, тримаючи перед собою ліхтар. Тіна пленталася слідом. Він не запросив її йти з ним, але й не гнав. І Тіна була рада навіть цьому. Незабаром вона зрозуміла, що відлюдкуватий старий привів її до свого житла. В одному місці тунель перекривала масивна стіна з невеликими дверима посередині. Він довго вовтузився з запорами, а Тіна стояла віддалік, сподіваючись що зайшовши у двері, господар цього житла не закриє вхід у неї перед носом.

Не відомо, чи були в нього плани пускати Тіну до себе чи ні, але допоміг випадок. За спиною в глибині тунелю знову почулося шарудіння. Старий засовався швидше, заскочив усередину і зачинив двері перед Тіною.

— Пустіть, — хотіла закричати Тіна, але вийшов здавлений писк. Вона повернулася спиною до дверей і обличчям до шарудіння, що насувалося.

Вона читала про тунельних червів, але ніколи їх не бачила. Вона і зараз їх не побачила в темряві, тільки відчула. Холодне й слизьке товщиною не менше пів метра прослизнуло повз її ноги. Потім піднялося й Тіна відчула на щоці липкий слиз, що впав зверху. Вона притиснулася до дверей, за якими нещодавно зник старий, і завмерла. Здавалося, що варто порухати хоч пальцем, черв накинеться на неї та щось відкусить. А раптом інформація, яка їй була відома, хибна? І є черви, яким наплювати на структуру генів у її організмі?

Черв обігнув тунель по верху і повернув назад, мабуть, переконавшись, що далі ходу немає.

Тіна боялася поворухнутися доти, поки в спину не вдарила стулка дверей, що відкриваються.

Вона зойкнула від несподіванки та болю.

— Заходь, — запросив старий.

Переступивши поріг, Тіна потрапила до приміщення, яке можна було б назвати квартирою, якби вона не знала, що це нора. Тільки, на відміну від зовнішніх тунелів, тут не було простягнутих уздовж стін труб. Хемілюмінісцентні світильники створювали пристойне освітлення, яке порівняно з темнотою тунелів спочатку здалося дуже яскравим. Коли очі звикли до світла, Тіна змогла розглянути все. На полицях стояли паперові книги, на стінах висіли накреслені на папері схеми. Тіна припустила, що це схеми тунелів.