Частина 3. Профілактика. Розділ 6

Тверезі думки повернулися рано вранці. Розплющивши очі, Саша згадав, що не перевірив готельний номер на наявність пристроїв відеоспостереження. Він звик до того, що його система не розпізнавала і в звичайному життя не звертав на них увагу. Але зараз з ним була Тіна! Як можна було це не врахувати? Схопився з ліжка і через кілька хвилин виявив біля вхідних дверей крихітний об'єктив відеокамери.

Припущення про те, що з вечора вчорашнього дня вони були під прицілом, протверезило швидше, ніж відро крижаної води.

«Ломов обзивав мене пришелепкуватим по праву...» — самокритична думка, що прийшла разом із холодним потом, підігнала швидке вдягання.

Тіна ще спала, безтурботно розкинувши руки.

Накривши її простирадлом, увімкнув місцевий екмер.

Швидко переглянув новини, переконавшись, що арешт Гольдштейна та Ломова не виставлено на афішу — ніби нічого не сталося.

Виклав маячок. Якщо ситуація контрольована, повинна була прийти відповідь.

Хвилина... Дві...

Замість очікуваного сигналу, на екрані з'явився лист без зворотної адреси.

Зовсім не так, як мало бути.

«О шостій тридцять п'ять пошукова служба буде на третьому поверсі. О шостій п'ятдесят п'ять, максимум о сьомій — у вашому номері. Нагадую: другий нижній поверх."

Лист зник у ту саму мить, як погляд дістався останнього слова.

А разом із його зникненням у грудях валом сколихнулася вчорашня тривога. Вчора він думав, що тут вдасться перечекати складний період, поки начальство розбереться що до чого.

Годинник на екрані показував шість дванадцять.

Часу вистачило тільки на те, щоби розбудити Тіну й нашвидкуруч зібратися.

Ранкова безлюдність тихого готельного коридору ще більше посилила внутрішню тривогу. Не ризикнувши заходити у готельний ліфт, збігли сходами. А вискочивши за межі готелю, змогли перевести подих лише на зупинці автотаксі.

— Треба заспокоїтись, нікого немає. — Тіна тільки зараз почала щось розуміти. — Ніхто за нами не женеться.

Саша глянув на панель часу на стіні будівлі навпроти.

— Початок восьмої, вони вже в номері.

Озирнувся. Справді, вулиці рано-вранці були майже порожні. Поодинокі перехожі поспішали на роботу, скоса поглядаючи на захеканих втікачів, а автотаксі на зупинці блимало фарами, чекаючи, коли потенційні пасажири наважаться відчинити двері.

— Дивно, — Тіна теж глянула на всі боки, потім перевела пильний погляд на Сашка. — А ти певен, що загроза справжня? Якщо ми засвітилися у відділі безпеки ще вчора, то чому вони чекали до ранку? І чому нікого нема?

Саша, нічого не відповівши, відчинив двері автотаксі.

Тіна багато в чому й часто мала рацію, коли треба було тверезо оцінити ситуацію. Але те, що вона була такого ж віку як Майя, мимоволі змушувало Сашка грати роль старшого брата і стосовно неї. Так і цього разу він визнав лише те, що «лисий мурмило» втягнув його у свою сумнівну гру та хоче загнати вниз будь-якими способами. І навіть, якщо пошукова служба їх ще не виявила, місце все одно потрібно змінити.

До найближчого міжповерхового підіймача добиратися було недалеко.

Спустилися ще поверхом нижче.

Ранкова година пік тим часом збільшила кількість людей та рух транспорту на вулиці. На другому верхньому поверсі шумоуловлювачів було набагато менше, ніж на третьому, не кажучи вже про вищі поверхи. У пошуках хоч якоїсь тиші й для того, щоб обговорити свої подальші кроки, зайшли в першу-ліпшу кафешку.

Гіркий аромат кави, що наповнював невелике приміщення з п'ятьма столиками, не забарився нагадати про порожній шлунок.

— Так рано в кафе ми ще ніколи не були, — сказала Тіна, сідаючи за столик біля вікна, а Саша попрямував до барної стійки, за якою блимав калейдоскопом Робошеф.

— Міцна кава вранці дає заряд бадьорості на весь день, а м'ясні профітролі з зеленим горошком — комплексне джерело вітамінів, а також низькокалорійна білкова їжа, яка чудово втамовує голод, — оголосив Робошеф за стійкою, реагуючи на єдиних ранніх відвідувачів.

— Все колись відбувається вперше, — запізно відповів Саша на репліку Тіни й звернувся до робота.

— Вмовив. Сніданок – дві порції, і кава – мені подвійна, дівчині – без кофеїну.

Робошеф прийняв оплату карткою й старанно закрутив шестернями, одночасно заварюючи каву та розігріваючи сніданок.

Весь цей час Тіна не могла відірвати напруженого погляду від вікна, марно вмовляючи себе розслабитися. Занепокоєння за тата перемішалося з думками про невизначеність свого становища. Вона біжить невідомо куди та невідомо від кого. Єдине, що з Сашком — слабка втіха, але вагомий аргумент, щоб не повертатися додому та слухати голосіння мами.

Тим часом Саша повернувся за столик до Тіни і, виставивши на нього сніданок з таці, ще більше посилив її занепокоєння зізнанням:

— Я лоханувся з відеокамерою. Картка – інкогніто. Твій батько казав, що по ній ніхто не може мене вистежити. А камери тебе ідентифікують.

— А тебе ні? — закономірно постало питання у Тіни, але вона сама на нього й відповіла: — Забула. Тебе немає в мережі.

— Так, мене можна побачити, але не впізнати, і в цьому є явний позитив мого становища в даній ситуації.

— І негатив мого.

— Ні... Хоча так. Доведеться пристосовуватись. Ми пошукаємо готель без відеопристроїв у номері.

— Я не хочу залишатись у бункері. Де завгодно, але не там.

— Ніхто не каже тобі залишатися.

— Через мене ти не зможеш сховатися.

— Уяви собі, ми навіть сховатися не можемо, а це мордате мурло думає, що ми перейдемо нижній кордон. Хоча можна припустити, що внизу сховатися від чужих очей справді буде простіше. Але як? Ти можеш уявити? Через пропускний пункт пройти непоміченими. Це неможливо.

— Можливо, — прогудів Робошеф, а в Сашка холодок пробіг по шкірі.

Тіна теж звернула увагу на цю репліку, але не помітила, що голос у Робошефа змінився.