Частина 3. Профілактика. Розділ 3

Вихід з ізоляційного короба відкривався у вузький коридор шириною трохи більше метра, де на повну силу бризкали поливачки. Миттєво намокнувши з голови до ніг, Саша глянув праворуч, ліворуч, потім на мокрі штани, що гидко прилипли до ніг. Під ногами швидко утворилася калюжа, а поливачки, здавалося, вимикатися не збиралися. Перспектива блукати невідомою будівлею мокрим, шльопаючи босими ногами по калюжах, не радувала, але була вагомою альтернативою сидінню в темному кубі, наповненому димом з запахом горілого пластику. Вийшовши в коридор, повернув праворуч. Відсутність вікон, вкриті ізоляцією стіни брудно-сірого кольору, тьмяні світильники та підвісні панелі, пронизані проводами, нагадували технічний рівень житлової будівлі.

За десяток метрів від виходу з короба коридор повертав. Тут уже не було так мокро і відчувався протяг, що змусило зіщулитися від холоду, але й упевнено рушити далі — є протяг, отже є вихід чи вікно. Прискоривши крок, одразу за поворотом мало не натрапив на перешкоду — постать у військовій екіпіровці стояла нерухомо по центру коридору, своїми значними габаритами неоднозначно натякаючи, що далі ходу немає. Широкий у плечах, обличчя закрите маскою, лише очі. Погляд як живий. Бойової зброї у вояки не спостерігалося. Раціонально було припустити, що для подолання цієї перешкоди треба шукати підручні засоби. Ось тільки нічого підходящого у поле зору не потрапляло.

— Чи не могли б ви сказати, що відбувається? — звернувся до нього, намагаючись для себе відповісти на запитання: це механічна перешкода чи інформаційний модуль?

— Поверніться назад, — почулася позбавлена емоцій відповідь.

«Так, звичайно, розбігся...» — Підкорятися команді він не збирався. Ткнув військового в плече, щоб перевірити — то голограма, чи тілесний фантом, і отримав важкий удар по шиї.

Від болю мимоволі вирвалася лайка, що обірвалася ще одним ударом, від якого потемніло в очах.

— Повернися назад. Або стусанами зажену.

У напівзігнутому стані Саша пошкандибав у зворотному від вояки напрямку. «Не туди пішов...», але, минувши вхід у куб, у тому ж коридорі тільки з протилежного боку побачив не менш значну за габаритами, ніж першу, постать іншого військового.

На цей раз перевіряти не став.

Босі ноги легко ковзали мокрою підлогою. Це збільшувало шанси швидко прослизнути повз солдата. Він колись проходив схожий квест. Треба було несподівано кинутися вперед, проїхатись на дупі слизькою підлогою і виринути за спиною перешкоди. Головне, перетнути межу, а там новий рівень.

Ривок...

Не вийшло.

Удвох противники легко затягли його назад в ізоляційний короб та зачинили двері.

У результаті отримав колишню непроглядну темінь, до якої додалися сморід від паленого пластику, мокрі штани й ниючий біль у шиї та спині він кількох ударів.

«Авжеж, гарний вихід знайшов! — плюнув зі злості на підлогу. — Відстій, якщо це віртуалка».

Розслабився, втратив спритність. Або Гольдштейн. Через небору? Він і пробував її кілька разів всього. Чотири, якщо бути точним. П'ятий сьогодні. Чи вчора? Тільки Гольдштейн міг таке вигадати. Поспи, мовляв, на мокрій підлозі, відчуєш яким боком може вилізти кайф.

Сигналізація вимкнулася, але мокро в кубі було до самого ранку. Чи не до ранку? В ізоляції від будь-яких звуків і світла важко було простежити плинність часу. Як і заснути.

Одного разу вже було таке, коли день народження довелося провести у підвалі. Чотирнадцятиліття. Спати на підлозі. Тоді з батьком посварився саме напередодні дня народження, а мама в лікарні лежала. Батько закрив у підвалі і випустив лише наступного дня. Отримав «краще б ти взагалі не народжувався» як вітання. Кажуть, життя йде спіраллю. Семирічний цикл. Відмінність лише в тому, що тепер Гольдштейн уявив, що може взяти на себе роль батька. І ще зараз не пацан, не поплачеш і не пожалієш себе.

Коли сидів у каталажці два роки тому, хоч поспати було на чому.

З днем народження, Гуляка.

***

— З днем народження, Олександре.

Вся стеля куба враз наповнилася яскравим світлом. Спросоння не відразу зрозумів, чи почув він справді цей безбарвний чоловічий голос, чи він йому наснився. Стрепенувся, мружачі очі. У кубі, як і раніше, був сам.

— Дякую за привітання та теплий прийом. Запрошую в гості, випити, закусити... Відзначити загалом. Саме вас тільки не вистачає. — Попри сарказм сказаних слів, просидівши добу під замком і в невідомості, він був радий почутому. З'явилася надія на те, що нарешті щось проясниться.

— Вибачте за деякі незручності, але ви самі частково винні в них, — продовжував незнайомий голос. — Сподіваюся, вже минуло достатньо часу і дія випитої таблетки закінчилася. Думаю, що ви поставитеся до моїх слів серйозно і не робитимете зайві рухи і нераціональні вчинки.

— Хто ви? — Саша роззирнувся на всі боки у пошуках динаміка або відеопристрою.

— Моє ім'я вам нічого не скаже. Можете вважати мене посередником між вами та тим, хто має до вас ділову пропозицію.

— Ділову пропозицію зазвичай роблять за інших умов.

— Я розумію, але в інших умовах ви не погодились би.

— Не факт, що зараз погоджуся.

— Погодитесь.

Стеля куба виявилася не тільки джерелом світла, але й одним великим мережевим екраном. Світло в ньому згасло, але замість нього з'явилося зображення Тіни. Склалося враження, що Тіна знаходилася в такому ж кубі, тільки ніби перевернутому догори ногами. У її кубі, мабуть, також був мережевий екран на стелі. Подивившись вгору, Саша зустрівся з нею поглядом.

Поки він намагався збагнути, що це означає, голос продовжив:

— Якщо не погодитеся, станеться непоправне.

На екрані стало видно, як у кубі в кількох місцях на стінах відкрилися отвори, з яких як з брандспойтів одночасно з різних боків ринули потужні потоки води. Завихрення води підхопили Тіну, збивши з ніг та накривши з головою. Куб заповнився за лічені хвилини, не залишивши дівчині жодного шансу на виживання. Саша заціпенів, не маючи сил відірвати погляд від стельового екмеру. У нього перехопило подих ніби захлинувся він сам.