Частина 2. Гуляка. Розділ 12

Петро Гольдштейн сам керував машиною, вимкнувши блок управління. Слава богу, що у транспорті його відомства було передбачено таку можливість. Миготіли спорожнілі вулиці п'ятого верхнього поверху.

Більшість законослухняних громадян верхніх поверхів або вже встигли евакуюватися, або юрмилися на кордоні. Не жарт за п'ять днів переселити десять верхніх поверхів униз, де народу і так було багато. Не обійшлося без паніки, зламаних турнікетів, завислої пропускної системи, внаслідок чого її відключили й відкрили вільне переміщення людей. Були й такі, що відмовилися переселятися, не вірячи, що ситуація є настільки катастрофічною. Разом з ними залишилися чергувати бригади швидкої допомоги та нашвидкуруч організовані портативні кухні. По тривозі підняли військових. Служба надзвичайних ситуацій та системна безпека працювали в аварійному режимі.

Незвичні сутінки в середині світлового дня підтверджували, що освітлення здійснювалося від резервного джерела. Треба було поспішати. Ризикуючи швидше розрядити акумулятор, Петро збільшив швидкість автомобіля. Добре, що сім'ї вдалось без проблем дістатися вниз і, як обіцяла Майя, розміститися в них удома. Це дало змогу зосередитися на подальших пошуках доступу до центру управління Рейтполісом.

Ліфти стояли, і в лабораторію довелося підійматися пішки.

— Кисневі балони знайшли? — тяжко переводячи подих від квапливого підйому сходами, спитав Петро Гольдштейн у першого, кого зустрів, переступивши поріг лабораторії.

— Чотири, і ті — сторічної давнини, — виправдовувався його підлеглий Олег. — Привезли шість, але два несправні. І ще щось там застрягло на кордоні. Чи зникло, я так і не зрозумів.

Дійсно, в портативних кисневих балонах ні в побуті, ні промисловості на верхніх поверхах вже давно не було потреби. Сучасні кисневі концентратори і справлялися краще, і не були такими громіздкими.

Петро витер піт на лобі. Зниження концентрації кисню у повітрі поки що не відчувалося, але швидше за все було, оскільки резервні системи мали обмежені можливості.

Найбільш катастрофічним було б повне відключення системи кондиціювання повітря, це добре розуміли всі, хто зібрався в лабораторії.

Тут були усі п'ять членів ремонтної бригади. Головний групи, сивий міцний полковник з військового управління — Захар Ломов, його заступник — Петро Гольдштейн з відділу системної безпеки, двоє технарів — Олег та Міша. В очікуванні Гольдштейна Ломов, Олег та Міша тихо перемовлялися, обговорюючи свої дії у разі різних варіантів зміни ситуації.

П'ятим був Саша Лінник. Він один не знаходив собі місця у загальній робочій атмосфері. Чи міг він припустити, коли казав батькові Тіни, що автопілот системи управління зносився, і сервер рухне? Так скоро і протягом кількох днів? Він мав відчуття, що це сталося через нього. Вхід до центрального блоку він так і не знайшов, і це посилювало почуття провини.

— Не дрейф, — спробував підбадьорити його Петро Гольдштейн. — Заходиш, відключаєш систему безпеки, а далі хлопці без тебе все зроблять.

Олег та Міша синхронно закивали.

— Чекаємо щонайбільше дві години, — дав вказівку Захар Ломов. — Евакуація ще не закінчилася.

Ніхто з тих, хто зібрався в лабораторії, не пам'ятав, щоб коли-небудь у житті Рейтполіса поставало питання про евакуацію мешканців з верхніх поверхів на нижні. На будь-які непередбачені ситуації були чіткі інструкції. Бувало таке, що виникала необхідність включення резервних джерел електроживлення, але це траплялося на короткий термін і звичайне життя людей практично не змінювалося. Зараз ніхто не зміг би передбачити, чим може загрожувати збій у системі управління. Ніхто не уявляв, наскільки серйозною є поломка. На якому рівні вона сталася? Якщо раніше складно вірилося в те, що модератори — більше віртуальні, ніж живі люди, то зараз, з кожною годиною у цьому залишалося все менше сумнівів. Другий відділ активно розробляв диверсійну версію, припускаючи, що войовничі відморозки з нижніх поверхів не обмежилися локальними акціями, а змогли запустити надзвичайно потужний вірус без розпізнавальних знаків.

Якою б не була версія того, що відбувається, чимала частка відповідальності лежала на службі системної безпеки. Крім бригади Захара Ломова, над розв’язанням проблеми працювало безліч інших підрозділів. Роль системної безпеки зводилася до пошуку способу вплинути на пошкоджені сектори системи життєзабезпечення.

За півтори години Захар Ломов отримав дозвіл на початок операції.

У мережу мало піти чотири людини. П'ятий залишався контролювати ситуацію ззовні.

— Йдемо гуляти? — спитала чудернацька фігурка на великому екрані.

— Сьогодні працюватимемо, — відповів Петро Гольдштейн, підморгнувши Сашку.

Той кивнув і надів шолом.

І ось вони знову вчотирьох у довгому коридорі з червоними вогнями. У Сашка в руках планшет з карткою. Поруч Захар Ломов, Олег та Міша за ними дещо поодаль. Вони доходять до першого блоку, і далі Саша йде один.

Довгі вузькі коридори і всюди червоні вогні. Коридор праворуч роздвоюється. Ліворуч — він уже там був, судячи з карти. Ще один коридор ліворуч. Куди йти? Прямо чи праворуч? Серце шалено колотиться, в очах все розпливається, і червоні вогні попереду зливаються у дві пульсівні нитки, що йдуть у нескінченність.

Він повертає праворуч і впирається у зачинені двері. Знову назад, робить ще один поворот і… Не вірить своїм очам. Коридор без червоних вогнів, і попереду трохи прочинені двері.

"Я сплю", — виникає думка, але в навушниках скрипить голос Гольдштейна:

— Хто там заснув? Відзивайся!

— Коридор без червоних вогнів, — вигукує Саша. — Стіни не освітлені, але попереду світло.

— То не спи.

Світло сліпить. Він у великій білій кімнаті. Очі звикають до яскравого світла, і він бачить безліч екмерів.

— Блок управління Головного Сайту вітає модератора. Назвіть себе, — лунає жіночий голос.

Саша здригається, не очікуючи почути когось у цій білій тиші.