Частина 2. Гуляка. Розділ 11

Сашкові снився сон. Мовби він фантом і гуляє в мережі.

Він йде довгим коридором, вкритим напівтемрявою. Уздовж стін блимають червоні вогні, що ледве освітлюють дорогу. Повертає коридором праворуч і впирається в зачинені двері. "Треба повертатися", — думає він і повертається у попередній коридор. Червоного світіння вже нема. Єдине джерело світла – попереду. Там трохи прочинені двері. Отже, треба йти туди. Він заходить у кімнату і мружить очі, бо кімната наповнена сліпучим білим світлом. Все довкола біле. Обриси предметів вгадуються важко. Тільки щось червоне на столі — два келихи вина. Він точно знає, що був тут раніше. Дивиться вперед і серед білої нескінченності бачить її. На ній одягнено щось легке та майже прозоре. Таке легке, що варто зробити глибокий видих, і воно зникне. Вона трохи збентежена, від чого на щоках легкий рум'янець, але він їй до вподоби.

Повітря не вистачає, і він не може ні вдихнути, ні видихнути.

Взагалі нічого не може зробити, навіть поворухнутися, бо він фантом. Відчуває, як кров приливає до обличчя, але знає, що фантоми не червоніють. «Не вистачало, щоб вона помітила, наскільки я жалюгідний з цим червоним обличчям. Треба вибиратися, повітря незабаром закінчиться, і я задихнуся...»

Саша прокинувся й відчув, що обличчя справді горить. Виявивши себе у своєму власному ліжку, з полегшенням видихнув, підвівся та пішов у ванну, щоб вмитися холодною водою. Ввімкнув світло й придивився до свого відображення у дзеркалі. «Так, холодна вода, а краще холодний душ». Встановив необхідну температуру на пульті, роздягнувся та зайшов у душову кабінку.

Двері кабінки зачинилися, але води не було. Постоявши хвилину, вийшов назад і знову набрав на пульті необхідні дані. Друга спроба мала такий самий результат.

Він уже три місяці користувався цим душем, відколи Гольдштейн поселив його в цю квартиру, але такого не було жодного разу!

Залишалося тільки вилаятися та кинути пульт на підлогу.

Догулявся Гуляка. Вже сняться кошмари. Чомусь Тіна була неодмінним учасником усіх цих безглуздих снів, у яких він був безпорадним фантомом.

Ким він був частіше — собою чи Гулякою?

Схоже, що за останній місяць він провів у мережі більше часу, ніж у людській подобі. Група, організована відділом системної безпеки, мало виходила з лабораторії. Вони створили потужну установку, що дозволяє як у віртуалці зайти до системи. Він блукав і блукав цими нескінченними коридорами з червоними вогнями в пошуках входу в центр управління. Колишній Гуляка виявив там пошкоджені сектори та порожні комірки, але будь-які спроби вплинути на цифрові показники системи закінчувалися невдачами. Втручання система сприймала як вірус і безжально з ним розправлялася.

На звіти, надіслані модераторам, надходили формальні відповіді, а пошкоджені сектори не змінювалися.

Вважалося, що місце розташування сервера Головного Сайту в Рейтполісі засекречене задля уникнення можливого вторгнення ззовні та відоме лише модераторам. Вони ж і мали займатися його обслуговуванням. Навіть у відділі боротьби з тероризмом ця інформація була відсутня.

На думку Петра Гольдштейна, система управління функціями була настільки впроваджена в структури Рейтполісу, що фактичного розташування сервер взагалі міг не мати, і його складові могли знаходитися в різних місцях, з'єднуючись один з одним мережею.

Отже, залишалося шукати центр управління зсередини, намагаючись підібратися до пошкоджених секторів через мережу.

Пошуки зайняли чимало часу і зусиль, проте для спеціалістів системної безпеки це завдання виявилося посильним. Команда Гольдштейна спорядила ремонтну бригаду, але виявилося, що знайти центр управління ще не означає у нього проникнути. На вході в перший блок, система почала сканування тих, хто прийшов, вибираючи їх дані зі своєї пам'яті. Заблимали вогні, і ввімкнулась сирена. "В доступі відмовлено!" — монотонно повторював голос і безжально відкидав кожного, хто підходив близько до входу.

Очевидно, Сашка система не впізнала, тому він зміг дістатися всередину першого блоку, але далі було складніше. Коридори з червоними вогнями, здавалося, ніколи не закінчаться. Він ходив ними, роблячи позначки на карті.

— Навіть якщо він знайде вхід і потрапить до центру, що робитиме далі? — запитував керівник групи. — Він буде там як слон у посудній лавці.

Петро Гольдштейн був налаштований більш оптимістично.

— Він — єдина «невидимка» серед нас! Де ми знайдемо ще таку людину, яка не має навіть номера реєстрації при народженні? Ми його навчимо.

Голова пухла. Сил не було. І ще ці кошмарні сни приєдналися.

***

Тіна проспала.

Нашвидкуруч поснідала, покидала в сумку необхідні для навчання речі, вискочила з дому й сіла в таксі. Як завжди, вставила рейтингову картку до блоку керування машиною, назвала адресу університету і відкинулася на м'якому сидінні з наміром ще хвилин п'ять-десять поспати.

Прийшла до тями після того, що машина зупинилася і запропонувала вийти, побажавши вдалого дня.

Тіна вийшла та зрозуміла, що її привезли не туди, куди треба!

Абсолютно незнайома місцевість. Вона дістала мініпорт та виявила себе на великій відстані від університету.

Неправильно назвала адресу?

Таксі не їхало, і вона знову вставила рейтингову картку, виразно промовивши необхідну адресу.

— Помилка, — відповів модуль керування машиною. — Назвіть, будь ласка, адресу

Тіна п'ять разів називала адресу. У результаті плюнула та викликала інше таксі.

Інша машина відвезла без проблем.

Вона, звісно ж, спізнилася. А коли спробувала пояснити це тим, що таксі не туди її завезло і не розуміло, що вона від нього хоче, викликала загальний смішок групи та невдоволення викладача:

— Валентино, останнім часом ви стали дуже розсіяною. Зберіться, будь ласка, поговоріть з психологом. Якщо й далі так піде, ви не засвоїте програму.

Вона обрала спеціалізацію "психологія". І її посилають до психолога! Її навіть таксі не розуміє!