Частина 1. Втрачений світ. Розділ 5

Залізна кімната без вікон зустріла Володимира повною темрявою. Витягши руки, він зробив кілька обережних кроків і натрапив на стіну. Став навпомацки шукати вмикач освітлення.

«Як такі розваги можуть комусь подобатися? Що тут цікавого? Ходити як дурень у замкнутому просторі? Вимкни вдома світло та й ходи квартирою як сомнамбула, якщо робити більше нічого».

Злість на сина за його вчинок змішалася з занепокоєнням за його життя і виливалася найвищим ступенем напруги. Нерви натяглися, мов струни.

У темряві одразу не помітив металевий стіл і боляче вдарився об нього коліном. Від несподіванки чортихнувся, але, зрештою, не пошкодував про знайдену перешкоду. В одному з його розсувних ящиків опинився ліхтарик.

З ліхтариком обстеження кімнати пішло швидше.

«Тут його точно немає, занадто мало місця», — щоб в цьому впевнитись, багато часу не знадобилося.

Не знайшовши дверей, Володимир перевів світло ліхтарика на стелю, потім на підлогу. Відсунув масивний стіл та виявив під ним люк.

У тунелі під люком теж було темно. Під ногами гидко чавкало і пахло сирістю. Зі стін звисало довге, схоже на брудно-білих змій, коріння різної товщини та довжини. Промінь ліхтарика їх виловлював несподівано, що було вкрай неприємно. До того ж варто було зробити десяток кроків у непроглядну темряву, як обличчя обліпило липке павутиння. Володимир з огидлю витирав обличчя рукавом, плювався, але йшов далі.

Перед тим як надіти шолом і поринути в цю віртуальну темряву, він сказав правду представникам «першокласних ігор». У віртуальній реальності він був перший раз за свої п'ятдесят із лишком років і в цей момент ні на йоту не сумнівався, що ця подорож буде його першою й останньою одночасно.

Що далі, то під ногами чавкало дедалі більше. Володимир перевів світло ліхтарика вниз і виявив, що ноги грузнуть у багнюці майже по щиколотки. Додався солодкуватий запах гнилого болота, яке, ймовірно, чекало попереду. Він з жахом подумав, що син поліз у болото й потонув. Хвилювання перехопило дихання, серце шалено загупало, аж віддавало у скронях. Але той самий жах, що стиснув груди, змусив його рушити далі — швидше, рішучіше, впертіше.

— Сашко, хай тобі грець! — вирвалося з грудей. — Чого ж тебе тягне туди, куди іншого й у думках не понесло б?!

Його голос посилився луною в нескінченному підземеллі й повернувся голосом сина:

— Допоможи!

Від цього звуку Володимир мало не зомлів. Борючись зі своїм збентеженням і несподіваною слабкістю в ногах, спробував крикнути у відповідь, але вийшло хрипко й ледве чутно:

— Я йду, синку! Я йду!

Скоро до бруду під ногами додалася вода. Володимир зняв взуття та закотив колоші комбінезона. Він блукав тунелем, здавалося, вічність, і весь цей час у вухах стояв голос сина про допомогу. Зрештою, цей голос вивів його до підземного озера.

Перед ним відкрилась печера метрів десять у висоту і майже стільки ж завширшки. Світло ліхтаря тремтячими плямами ковзало по кам’яних стінах. Вода не доходила до них, залишаючи вузьку смужку сухої кам'янистої поверхні. Навіть знайшовши тверду суху опору під ногами, Володимир не міг заспокоїтись. Він опустився на камінь, притулившись спиною до вологої стіни. У грудях болем стиснуло серце. Він уявив, що може знайти тіло сина на дні цього озера.

На кам’яній підлозі поряд із ним звідкись з’явилася дерев’яна жердина. Руки тремтіли, але іншого виходу не було. Володимир узяв двометрову жердину і, зайшовши по коліна у воду, почав обережно обстежувати нею дно озера.

Не знав, радіти йому чи засмучуватися від того, що жердина, проходячи по дну озера, не натикалася на людське тіло. Він уже зайшов у воду до пояса, але на дні озера крім в'язкого ґрунту нічого не знаходив. Несподівано жердина вдарилася об тверду поверхню. Володимир зосередив увагу на цьому місці. Він був близько до середини підземної водойми, занурившись у воду по шию, коли ногами намацав округлий твердий предмет, схожий на вентиль.

Пірнув і спробував його відкрутити. Тяжко, але вентиль піддався, і, слідом за цим, рівень води в озері почав стрімко зменшуватися, ніби вода спускалася в каналізацію. Для Володимира це було настільки дивним, що навіть після того, як озеро зникло повністю, він не міг повірити своїм очам. Міг тільки полегшено зітхнути, коли зрозумів, що страшне припущення, що син потонув, не підтвердилося. За кілька кроків від того місця, де стояв, помітив відкритий каналізаційний люк.

Знову вниз? У бруд та каламутну воду? Нескінченно спускатися при світлі одного лише ліхтаря? А якщо закінчиться заряд акумулятора?

Володимир не міг змусити себе лізти в пустоту каналізаційного люка. Натомість захотілося знайти світло, хоч якийсь його проблиск. Багато чого зараз він віддав би, щоб почути набридлий до оскомини гул фільтрувального блоку і надіти свою засалену та протерту до дірок, але суху спецівку.

І він почув цей звук. Не одразу зрозумів, звідки долинає гудіння, але те, що не з каналізації, у цьому був впевнений на сто відсотків.

Володимир підвів голову. Висока стеля печери губилася в темряві, переходячи в циліндричний колодязь. Залишилося тільки збагнути, як без сходів подолати десятиметрову висоту.

Нічого не знаходив поряд. Навіть жердина, якою ще нещодавно обстежував  дно озера, кудись зникла. Ходив туди-сюди, раз у раз піднімаючи ліхтар угору. Сидів. Час йшов, а рішення не приходило. Натомість прийшли спогади.