Частина 1. Втрачений світ. Розділ 4

Ящик з м'ячами для гольфу Саша перетягнув на вузьку смужку піску на березі озера. Треба ж, в озері були живі риби! Дрібні рибки, підпливаючи до поверхні, виблискували яскравими боками в сонячних променях і відволікали від діла. Якби не м'ячі для гольфу, Саша з задоволенням побродив би по воді, потім розлігся б на м'якому піску і розчинився б у тиші та нескінченному просторі, від якого віяло спокоєм та комфортом.

Спочатку Саша вирішив викласти з м'ячів перше, що спало йому на думку — своє ім'я. Він знайшов два придатні м'ячі для літери «О», потім «Л» і далі.

Для імені "Олександр" знадобилося вісімнадцять м'ячів.

Він згадав, що у гольфі кожен гравець має дев'ять чи вісімнадцять підходів.

"По одному або по два в кожну лунку, і я — в дамках", — почав прокидатися азарт гравця. Що складніше завдання, то цікавіше. І ще він подумав, що нічого не втрачає, якщо виявиться неправим. Не вигорить, отже буде підбирати інший код – інше слово. Можливо це слово “скейтборд”, недарма ж він найшов його. В ньому також дев’ять букв. Або “Рейтполіс”. У будь-якому разі, м'ячі треба було опустити в лунки.

Засунувши м'ячі по дві в різні кишені комбінезона, Саша підняв скейт і подався шукати лунки.

«Це гра, в ній не може бути надто складно знайти вихід. Тим більше що це моя власна віртуальна реальність».

Квест ставав дедалі цікавішим.

Перша лунка виявилася неподалік озера.

Саша присів біля неї, зазирнув усередину.

Лунка виглядала досить глибокою і цілком могла вмістити два м'ячі з цифрами.

Літера «О» з двох м'ячів з одиницями та нулями пішла в лунку, і вмить на її дні спалахнуло зелене світло.

Саша навіть трохи засмутився. Всього лише? А ключки навіщо? Для відводу очей?

Другу лунку знайшов досить швидко. З третьої повозився, бо не відразу здогадався, що лунка може бути розташована за живоплотом.

Зрештою, згаявши чимало часу на пошуки й отримавши восьмий зелений спалах, він прийшов у невеликий грот, де була дев'ята лунка.

Після того, як останні приготовані м'ячі зникли в лунці, у стіні відчинилися двері.

Не поспішаючи переступати поріг, Саша озирнувся. Відчув щось таке щемне, ніби втрачає те, що так і не встиг придбати. «Те, на що ти маєш право, але не можеш собі дозволити? Дурна витівка. І кому таке може сподобатися?"

У його арсеналі були набагато цікавіші квести. Будь-то бойовка з монстрами чи космічні подорожі з відчуттям невагомості та польоту, всі вони приносили куди більший драйв у порівнянні з цим досить простим пошуком загублених у дитинстві іграшок. Віктор мав рацію. Саша справді любив грати, багатьом міг дати фору. Він йшов у віртуал за перемогою та отримував її. Коли відчув, що мережевий дрон може завести його значно далі, ніж дозволяли фінанси, до відчуття переможця приєднався драйв від того, що за допомогою Гуляки він може дозволити собі бувати в тих іграшках, куди не кожен «верхній» міг потрапити, маючи обмеження рейтингу. Відчуття, що ти вищий за багатьох, хоча б у віртуалі, допомагало легше сприймати своє справжнє життя.

Але чому так не хочеться переступати цей злощасний поріжок? У отворі відчинених дверей виднілися обриси знайомого приміщення із симуляційною камерою, з якого Саша починав цей квест. Він переступить поріг, двері зачиняться і «верхній» світ залишиться тим самим «недозволеним» бажанням, яким є для його статусу нелегала.

До біса! Квест, що залишився за спиною, тільки зіпсував настрій. Такого ще ніколи не мав, аби успішне завершення гри залишало відчуття програшу.

"Гроші не пахнуть", — підбадьорив сам себе надією на швидкий заробіток, і зробив крок, на який не міг зважитися хвилину тому.

Переступивши поріг, Саша справді опинився у приміщенні, з якого починав свій квест, а саме в лабораторії Віктора. Двері на поле для гольфу безшумно зачинилися, і Саша в нерішучості зупинився.

«Напевно, я відімкнусь, якщо знову сяду в симулятор», — подумав він і підійшов до кабінки.

Поклав скейт поруч з кабіною, посадив на нього джедая Фалкона.

«Бувайте, приємно було побачитися!» — махнув рукою Фалкону, заліз у кабіну симулятора, звично влаштовуючись у кріслі, зачинив двері й надів шолом.

Він знав, що вихід із мережевої гри завжди супроводжується відчуттям, ніби прокидаєшся. Але, просидівши в кабіні якийсь час, так і не відчув жодних змін. Заплющив очі, намагаючись заснути. Подумав, що це заважають зробити думки про пройдену гру. «Треба ж, вразився як маленький, час уже й подорослішати», — скільки не заспокоював себе, так нічого й не вийшло.

Зрештою, він вирішив зняти шолом і побачив Віктора. Той швидким кроком підійшов до симулятивної кабінки. Двері симулятора відчинилися, і Віктор поплескав Сашка по плечу.

— Вітаю, вітаю! Я в тобі не помилився. Ти справді рекордсмен. Цікаво було?

— У принципі, так, хоча...

— Що знайшов? – не дав продовжити фразу Віктор.

Саша виглянув із кабіни, щоб подивитися на те місце, де залишив скейт та Фалкона. Вони нікуди не поділися! Віктор теж розвернувся у той бік.

— Твої дитячі іграшки? — задоволено усміхався Віктор, а в Сашка згорнувся клубок у шлунку.

"Так не повинно бути. З віртуалки неможливо нічого забрати», — клубок у шлунку почав пульсувати, як можуть пульсувати тільки думки.

Тим часом Віктор запросив вибратися із симулятора та сісти у крісло. Він почав розпитувати про етапи проходження квесту.

Саша розповідав, Віктор щось записував. Іноді перепитував. Від питань Саша більш втомися, ніж від самого проходження гри.

— Добре, добре, більше не набридатиму, — перервався Віктор і запропонував своєму підопічному відпочити в спеціально приготовленому для цього приміщенні.

— А оплата? — поспішив запитати Саша.

— Як же без неї?

Віктор дістав із шухляди стола величезну пачку купюр.

Саша взяв гроші, поклав у кишеню комбінезона. Відразу полегшало й сумнівна підозра перестала пульсувати та тиснути. Це були перші його особисто зароблені гроші! І які! На місце сумнівам ринув незвичайний приплив сил.