Частина 1. Втрачений світ. Розділ 4

Ящик з м'ячами для гольфу Саша перетягнув на вузьку смужку піску на березі озера. Треба ж, в озері були живі риби! Дрібні рибки, підпливаючи до поверхні, виблискували яскравими боками в сонячних променях і відволікали від діла. Якби не м'ячі для гольфу, Саша з задоволенням побродив би по воді, потім розлігся б на м'якому піску і розчинився в тиші та нескінченному просторі, від якого віяло спокоєм і дивним комфортом.

Спочатку він вирішив викласти з м'ячів перше, що спало на думку — своє ім'я. Знайшов два придатні м'ячі для літери «О», потім —  «Л» і далі.

Для імені "Олександр" знадобилося вісімнадцять м'ячів.

Він згадав, що у гольфі кожен гравець має дев'ять або вісімнадцять підходів.

"По одному або по два в кожну лунку, і я — в дамках", — почав прокидатися азарт гравця. Що складніше завдання, то цікавіше. І ще він подумав, що нічого не втрачає, якщо виявиться неправим. Не вигорить, отже буде підбирати інший код – інше слово. Можливо це слово “скейтборд”, недарма ж він найшов його. В ньому також дев’ять літер. Або “Рейтполіс”. У будь-якому разі, м'ячі треба було опустити в лунки.

Засунувши по два м'ячі в різні кишені комбінезона, Саша підняв скейт і рушив шукати лунки.

«Це гра. У ній не може бути надто складно знайти вихід. Тим паче — це моя власна віртуальна реальність».

Квест ставав дедалі цікавішим.

Перша лунка виявилася неподалік озера.

Саша присів, зазирнув усередину. Лунка виглядала досить глибокою і цілком могла вмістити два м'ячі з цифрами.

Літера «О», складена з двох м'ячів з одиницями та нулями пішла в лунку, і в ту ж вмить на її дні спалахнуло зелене світло.

Саша навіть трохи засмутився. Всього лише? А ключки навіщо? Для відводу очей?

Другу лунку знайшов досить швидко. З третьої довелося повозитися, бо не одразу здогадався, що вона може ховатися за живоплотом.

Зрештою, згаявши чимало часу на пошуки й отримавши восьмий зелений спалах, він вийшов до невеликого грота, де була дев'ята лунка.

Коли останні приготовані м'ячі зникли в її глибині, у стіні відчинилися двері.

Не поспішаючи переступати поріг, Саша озирнувся. Відчув щось таке щемне, ніби втрачає те, що так і не встиг придбати. «Те, на що ти маєш право, але не можеш собі дозволити?»

Дурня. Кому таке може сподобатися?

У його арсеналі були значно цікавіші квести. Будь-то бойовка з монстрами чи космічні подорожі з відчуттям невагомості та польоту, всі вони приносили куди більший драйв у порівнянні з цим досить простим пошуком загублених у дитинстві іграшок.

Віктор мав рацію. Саша справді любив грати, багатьом міг дати фору.

Він йшов у віртуал за перемогою й зазвичай отримував її. А коли зрозумів, що мережевий дрон може завести його значно далі, ніж дозволяли фінанси, до відчуття переможця додався драйв від того, що за допомогою Гуляки він може дозволити собі бувати в тих іграшках, куди не кожен «верхній» міг потрапити через обмеження рейтингу. Відчуття, що ти вищий за багатьох, — хай навіть тільки у віртуалі, допомагало легше сприймати своє реальне життя.

То чому ж так не хочеться переступати цей клятий поріжок? У отворі відчинених дверей вимальовувалися обриси знайомого приміщення із симуляційною камерою, з якого Саша починав цей квест. Він переступить поріг, двері зачиняться і «верхній» світ залишиться тим самим «недозволеним» бажанням, яким є для його статусу нелегала.

До біса! Квест, що залишився позаду, тільки зіпсував настрій. Такого ще не було, аби успішне завершення гри залишало відчуття поразки.

"Гроші не пахнуть", — підбадьорив сам себе надією на швидкий заробіток, і зробив крок, на який не міг зважитися хвилину тому.

Переступивши поріг, Саша справді опинився у тому самому приміщенні, з якого починав свій квест, а саме в лабораторії Віктора. Двері на поле для гольфу безшумно зачинилися, і Саша в нерішучості зупинився. Йому раптом здалося, що простір навколо став трохи щільнішим, важчим.

«Напевно, я відімкнусь, якщо знову сяду в симулятор», — подумав він і підійшов до кабінки.

Поставив скейт поруч з кабіною, посадив на нього джедая Фалкона, поправив його так, щоб той не впав.

«Бувайте, приємно було побачитися!» — махнув рукою іграшці, заліз у кабіну симулятора, звично влаштовуючись у кріслі, зачинив двері й надів шолом.

Він знав, що вихід із мережевої гри завжди супроводжується відчуттям пробудження. Але, просидівши в кабіні якийсь час, так і не відчув жодних змін. Заплющив очі, намагаючись заснути. Подумав, що це заважають зробити думки про пройдену гру. Перед очима знову знову і знову спливали зелені спалахи на дні лунок, блиск води в озері, тиша, яка була занадто приємною для простої гри.

«Треба ж, вразився як маленький. Час уже подорослішати».

Але скільки не намагався заспокоїти себе, відчуття «переходу» так і не приходило.

Зрештою Саша розплющив очі й зняв шолом.

Перед ним стояв Віктор.