Частина 1. Втрачений світ. Розділ 2

Майя розповіла батькові про можливе місцеперебування брата за добу після того, як той перестав виходити на зв'язок. Вони мали спеціальний зв'язок, зроблений з дитячого мініпорту. Саша щось додав до нього, і це значно розширило покриття. Наразі абонент був недоступний.

Вони обійшли всіх знайомих Сашка та десяток нічліжок для нелегалів. У різних місцях його бачило кілька людей, але ніхто з них до ладу не міг сказати, куди хлопець міг попрямувати далі.

Майя плакала, її батько мовчав. Тільки складка на його чолі дедалі більше заглиблювалася. Більш ніж половину дня він проводив на роботі, весь вечір до самої ночі — у пошуках сина. На четвертий день пошуків він наважився звернутися до поліції.

У коридорах поліційної дільниці юрмилося безліч людей. Володимир не бував тут раніше, тому довелося докласти чимало зусиль, щоб розібратися, що тут та як. У черзі біля пункту подання заяв такі ж убиті горем заявники, як і він, у подробицях розповіли йому не лише про особливості подання заяви.

— Вчетверте реєструю. За три місяці ніхто й пальцем не ворухнув, — скаржилася одна з відвідувачок.

Її настрій відразу підхопили ще кілька людей:

— Вони шукають за рейтингом. Куди нам? Вчора був сто двадцять третій, сьогодні сто сороковий.

— Є й важливіші персони.

— Нелегалам* можна взагалі не рипатися. Їх тримають у загальному списку для годиться.

— Все правильно. Поза законом — поза списком.

— Нелегали теж люди, — заїкнувся було Володимир, але черга з цього приводу мала іншу думку. Мабуть, нелегалів у ній не було, а кожен тримався за свій рейтинг, як за останню соломинку.

— Був би я на місці модераторів, вигнав би цих бомжів на перші поверхи. Не подобається рейтинг? Будь ласка. Внизу інші закони. Повна свобода. Так ні, вулицею не пройти, щоб не натрапити на жебрака.

— Не всі винні в тому, що нелегали, — знову спробував заперечити Володимир, і одразу ж пошкодував про це. На нього накотилася хвиля обурення присутніх. Після чого довелося поквапитися, щоб ввести в електронну систему необхідні дані для пошуку та швидше залишити поліційну дільницю.

Його син також був нелегалом. І винна була в цьому його мати. Відмовилася переривати недозволену вагітність. Думала, що дозвіл все одно не вигорить. А з Майкою вигоріло. Не треба було поспішати тоді, щоб не кусати лікті зараз.

***

Минуло кілька болісних днів.

За цей час Володимиру вдалося зустрітися з офіцером поліції, під опікою якого перебував пошук його сина. Довелося заплатити чималу суму, але й вона не допомогла досягти чогось конкретного.

Молоденький поліціянт винувато розвів руками:

— Востаннє відеокамери зафіксували його на Біржі. Він не ввів номер реєстрації, і ми не можемо швидко прослідкувати далі. Потрібен час. Ми перевірили морги, але збігів генетичного матеріалу не виявили. Так що ваш син, ймовірно, живий... Якщо, звичайно, не потрапить до бойовиків, або до пропащих**, або в сектор з токсичними продуктами перероблення...

Володимир і сам не один раз вже подумав, що син міг потрапити не в той сектор і не до тих людей. Ні для кого не було новиною, що пропащі й людоїдством не гребували. Обдурили. Заманили нетямущого.

— Вибачте, але що мені робити? Мені тепер здохнути через те, що я винен у його зникненні?

Того ж вечора, прийшовши додому, він влив у себе добру порцію алкоголю, отримавши бажане забуття. Але вранці стало ще гірше. Цілий день біль розколював голову і не давав зосередитися на роботі. Звичний раніше шум механізмів фільтрувального блоку перетворився на тортури, і надвечір Володимир проклинав останніми словами і свою роботу, і своє життя, і всіх, хто зробив його життя нестерпним.

Після роботи він дістав чергову пляшку, ігноруючи прохання доньки не пити, і наступного дня взагалі не пішов на роботу.

***

Підписуючи договір, Саша Лінник спочатку думав, що таким чином потрапить на один з верхніх поверхів Рейтполісу. Він підозрював, що його роботодавці мешкали саме там. Якісь не такі вони були, як усі. «Жінку в чорному» звали Оленою, «чоловіка в краватці» Віктором. Вони не лише інакше одягалися. Усю дорогу, поки вони з Віктором їхали в автотаксі, хлопець думав про цю відмінність. І, зрештою, вирішив, що «верхні» виглядали набагато впевненішими в собі. Струнка постава, вільна хода, невимушена манера розмови робили Віктора людиною, гідною наслідування.

Попри всі очікування, через кордон, що відокремлює верхні поверхи від нижніх, Віктор його не повіз.

Вони опинилися у малолюдному районі восьмого поверху Рейтполісу. Весь цей час Саша з цікавістю спостерігав за діями Віктора. На підіймачі той розрахувався рейтинговою карткою, і це додало переконання, що Віктор — мешканець верхніх поверхів. Віктор усміхався і підбадьорював. Саша, підігруючи, зображував незворушність і гарний настрій, хоч у душі сильно переживав: яке завдання? Чи вдасться його виконати? Чи заплатять обіцяне? Що не кажи, прописана у договорі сума кого хоч заінтригувала б. Він і на менший заробіток погодився б, на будь-який, аби не почуватися незапланованою випадковістю, що не підлягає обліку.

Дорога довго вилася вздовж високих стін огорож, розтягуючи очікування та сумніви як гуму. Судячи з вигляду за вікном, це був один із промислових районів. Коли автомобіль нарешті зупинився перед масивними розсувними воротами, Саша спробував уявити себе в такому ж костюмі як у Віктора перед власним екмером, але впевненості в собі від цього не додалося.

Він ішов за Віктором довгим коридором схожої на бункер будівлі й відчував, як невпевненість зростає. Кілька разів перечепився на рівному місці, тож Віктор навіть зупинився й запитав:

— Ти нормально почуваєшся?

— Все гаразд.

— Щось їв сьогодні?

Саша закивав, згадуючи юшку в нічліжці, і нудота знову не забарилася дати навзнаки.

Губи Віктора смикнулися в короткочасній усмішці: